— Так, Васильку, так, — закивала головою замріяна Марія. — Говоріть, Миколо, далі. Основне ж, мабуть, попереду?
— Спочатку мені привиділось прийдешнє, — почав Микола, підсідаючи до вогню, — коли наша країна переможе, відновить села й міста, коли знову сади й поля розквітнуть, а діти щасливо сміятимуться. Побачив я і себе в похилому віці. Але найдивовижніше було далі. Мені захотілося побачити віддалене грядуще, кортіло глянути на життя нащадків на-ших, щоб знати: чи недарма ми змагалися, гинули і тяжко працювали. І той, мій старший двійник, усміхнувшись, запропонував:
— Я покажу тобі прийдешнє. Ти й сам житимеш у ньому…
— Не знаю, друзі, — задумливо промовив Горенко, ворушачи жар у грубці, — як це могло статися. Пояснень може бути багато… У кожному з нас ніби дрімає майбуття, мов дуб у жолуді. В моменти нелюдської напруги щось проривається, і якось підсвідомо іноді спроможні осягти те, що наближається, мов би з’єднуємо спільним баченням кілька гребенів хвиль, які до цього були роз’єднані. Але то справа психологів, учених пояснювати такі яви-ща. Я знаю лише одне: світ майбутнього виростає з нашої боротьби, з нашої волі, з нашої мужності й творчості. Правда, тоді я про це не думав. Я просто надіявся і ждав. Мій двійник ніби поклав долоню на моє обличчя, даючи мені доторком своїх пальців новий зір. Попливло зоряне марево, почулися звуки. Я не знав, де я лежу, що зі мною, що поза мною… Я почав жити в якомусь далекому світі нащадків.
ПРИЙДЕШНЄ
— Дивне відчуття. Я був ніби собою й іншим. У душі зберігалося якесь роздвоєння. Знав: того, що мені привиділося, в цьому житті я не переживав, не читав про це. І відчував якийсь подив, урочистість, хвилювання, немов при перегляді цікавого фантастичного кінофільму.
Знаю, що була перша третина двадцять першого віку. Оця війна, яку ми ведемо, була останньою світовою війною. Історичні джерела повідомляли, що була страшна загроза для людей, для світу, та велетенська потуга всіх найкращих сил Землі зупинила, розвіяла ту за-грозу. Наша країна була осередком тих сил. Планета вже подолала класове роз’єднання й антагонізм різних ідеологій. Усі народи планети звільнилися від визиску, рабства, залежності. Перед людством постали грандіозні, всепланетні завдання. Почалася космічна, комуністична ера, в якій люди вже стали жителями зоряного простору.
— Ух ти! — вражено озвався Васько. — А коли, коли полетіли до інших планет? Наші полетіли? Еге ж?
— Ти вгадав, — усміхнувся Микола. — Наша країна була піонером у космічних манд-рах, як про це й пророчив Ціолковський. Але в двадцять першому віці вже не було такого різкого роз’єднання, як тепер. Кожне досягнення ставало вселюдським.
— Нові знання, прекрасні, глибокі, ясні, сповнювали мою свідомість. Звідки вони? Може, з древнього серця народного, яке несе в собі з покоління в покоління мрію про волю, про невмирущість, про світ без мук і ворожнечі? Тепер мені важко відновити в пам’яті навіть половину всього, що привиділося тоді, що я відчував тоді. Велична епоха поставала переді мною, як марево, як інтуїтивний здогад. Але пам’ятаю, що там, у прийдешньому, жили такі ж люди, як і ми, близькі, рідні, свої. І жили вони не десь у казкових інших сферах, не в яки-хось екзотичних умовах, а серед звичайної природи, під нашим сонцем, під цими ж ясними зорями й блакитним небом.
Що ж було незвичайне? Чим вразило мене прийдешнє? Оптимізмом. Потоком радості й творчості. Чи доводилося вам відзначати перехід від хмарного дня до сонячного? Я часто милувався в дитинстві цією неповторною миттю. Одна секунда — і яка вражаюча зміна! По-хмуре, сіре небо, сумні дерева, холодна течія ріки, свинцева, моторошна — і раптом! — промінь пронизує стіну імли й туману. Все лишається на місці, форми не міняються, але суть предметів та явищ розквітає новим змістом. Весело сміється видноколо, осяяні дерева ніжними вітами радісно вітають промені сонця, плин ріки виграє золотими акордами блискіток, у небі встає райдуга.
Так було в світі прийдешнього, друзі мої. Там були ми, такі ж люди, як тепер, такі ж дерева, поля, наші онуки. Тільки не було воєн і роз’єднання, не було страху перед майбут-тям, не було голоду й хвороб, визиску й сваволі.
Втілювалася в життя мрія нашої революції, те, в ім’я чого ми тепер страждаємо і вмираємо. Ніби якесь крило, майнувши над світом, змело павутину віків, вимело вселюдську світлицю. І це давало настрій осяяння, оптимізм.
Моє серце защеміло. Адже так могло бути й нині. Хіба ми не достойні жити в світі ми-ру й творчості? Ось тільки подолаємо страшного ворога, відбудуємо свій сплюндрований край… і тоді… Так буде, друзі, я знаю.
Стецюк не стримався, закректав, сказав якимсь дивним, схвильованим голосом:
— Ти гадаєш, командире, ми не розуміємо краси? Ще й як розуміємо! І хочемо. А тільки не так воно в житті, як мріється. І в казках народ здавна снить гарним життям, весе-лощами, польотами всякими там… Ого, ще й як мріяв народ! А чому ж воно на землі не все так, як мріється? Чого треба вовкулакам усяким, що вони заварюють отаку кашу?
— Завжди знаходилися люди, або скоріше — нелюди, котрі прагнули визискувати інших, аби самим насолоджуватись, — гаряче відповів Микола. — Хліб, музику, ідеї, слово, машини — все вони лише використовують, самі не творячи. І такі нелюди існують хіба лише там, де панує капітал, фашизм? У нашому середовищі хіба нема таких, чия хата скраю? Котрі вміють лише споживати, а не віддавати…
— Фанатики, — прошипів десь за спинами партизанів офіцер. — їх заїдають воші, вони здихають від голоду, а мріють про якісь нові світи. Божевільні!..
Васько аж захрипів від люті, хотів гаркнути, але Микола, усміхнувшись, зробив засте-режливий жест.
— Не кип’ятись, Васильку. Лють ворога — найкраща похвала. Слухайте далі.
— Я відчував себе в прийдешньому учнем, молодим юнаком. У мене було багато друзів — хлопців та дівчат. Вперше усвідомив себе на одному з уроків. Школа наша містилася на дніпровській кручі, серед великого саду. З широких вікон видно було ріку, блакитне Лівобережжя, білі вітрила на плесі Дніпра. Все знайоме, земне, але якесь особливо значуще, сповнене життєвої снаги, здоров’я, краси. Навіть природа раділа разом з нами, людьми. А втім, Що я кажу? Хіба природа щось окреме від людини? Хіба природа не згасає, не вмирає там, де з’являється людина, Що безтурботно винищує, вирубує ліси, засмічує ріки й озера, виснажує землю, отруює атмосферу? Згадайте земні пустелі. Їх же колись не було. Адже там, де тепер Сахара, ще десять тисяч літ тому квітли пасовиська, шуміли ліси, клекотіли ріки. Там, де нині Кизилкуми, Каракуми чи Такла-макан, ще в історично зримі епохи пишалися могутні держави. У прийдешньому зникли пустелі. Потужні потоки дощових хмар зросили мертві піски. Там зазеленіли трави й ліси.