Звичайно, можна було б застосувати закони військового часу до таких людей, як Сте-цюк, вжити владу командира, не заглиблюючись у психолоґічні хащі. Але в такому випадку нагороїжена душа хисткого бійця замкнеться, зачаїться і стане здобутком ворога. Чи не над-то велика розкіш для напасників одержати зболену, зневірену душу навіть одного Стецюка, що у ваганні своєму схитнулася й готова зійти в саме Дантове пекло?!
— Було це в сорок першому, восени, — почав Микола, і враз усі притихли, ніби розуміючи, що тривалий мовчазний роздум командира має бути прелюдом до якоїсь важливої розповіді.
Марія причаїлася в куточку, біля входу. Очі її зажевріли настороженістю. Осінь мину-лого року? О, вона добре пам’ятає ту страшну осінь.
— Мене розстріляли вороги, але не добили. Я вижив, очуняв і лежав, тяжко поранений, на березі Дніпра, — вів далі командир, — Відчай гриз мою душу, надія згасала. Мені здава-лося, що все вже загинуло, що вже не буде пі вільного життя, ні щебетання дітей, ні ясного дня. Свідомість моя то затьмарювалася, падала в безвість, то прояснювалася, і в цьому напівпритомному стані переді мною, як живий, постав старший уже набагато від мене чоловік з кобзою в руках.
— Який іще там чоловік? — недовірливо перебив Стецюк. Очі-буравчики на мить стрельнули з-під брів цікавістю. — Де він там узявся, та ще й з кобзою? — І знову завагався: — Ти нас казочками не вгощай, командире! Не до них зараз, коли нас, може, фашисти ото-чують.
— Не відаю, що зі мною було, — спокійно відказав Микола. — Марення чи сон, стверджувати не стану, але я запам’ятав не, як вражаюче яскраве видіння.
— Психолоґічна ін’єкція? — запитально пробурмотів, глянувши на нього, німецький офіцер і щільніше почав закутуватись у шинелю, — Ви непоганий педаґоґ, гер офіцер.
— А тебе не питають! — гаркнув на нього Стецюк. І з недовір’ям у очах повернувся до командира. — То хто ж то був?
— Як не дивно, але я впізнав у тому старому сам себе, свої риси, ніби перенісся на кілька десятиліть уперед, щоб зустрітися з собою в майбутньому. І той, прийдешній Я розвіяв мої сумніви й тривоги сьогоднішні, зняв з душі муки й зневіру.
Партизани присунулися до Миколи ближче, і він оповів їм про ту дивну пригоду на нічному пустельному березі Дніпра.
Його розповідь несподівано перервалася криками знадвору. По східцях вниз скотилися дві дівчини, що вартували на узліссі. Одна з них, задихаючись, крикнула:
— Облава! Ми бачили з горба. Десять поліцаїв, собака… Вислідили. Треба тікати!
— Зайняти оборону! — скомандував Микола. — Всі — за мною! Стецюк і дівчата за-лишаються тут. Охороняйте офіцера!
— Яз тобою, "Артисте"! — став поряд Стецюк. — Вір мені! Ти мене… сквознячком продув. Їй-богу!
— Дозволяю йти! — коротко скомандував Микола. — Вперед!
Усі вихопились в темряву лісу. Небо світліло. Партизани вибралися на кручу. Звідти видно було ланцюжок поліцаїв, котрий напригінці пробирався яругою до їхніх заростів. Ми-кола звелів зайняти місця в окопах, заздалегідь виритих на горбі. Звідси можна було про-стрелювати простір на двісті — двісті двадцять градусів виднокола. Панувала убивча тиша. Поліцаї, раз у раз оглядаючись, поволеньки наближалися. Пес рвався вперед, смикаючи зі злості повідок.
— Стріляти в упор, — пошепки передав по ланцюжку Микола. — Скільки їх? Десять? Нас — одинадцять. Кожен бере собі по одному. Ти, Васько, цілься у пса!
За годину партизани повернулися до землянки, втомлені, розбурхані, щасливі. Всі поліцаї знайшли могилу в ярузі. Лісові месники поповнили свій арсенал зброї, набоїв, гранат. У кишені одного з поліцаїв, певно, в старшого, Микола знайшов газету "Правда" за минулий рік. Мабуть, радянські літаки розкидали її десь над селами окупованої України.
Микола розгорнув газету, радісно скрикнув.
— Погляньте! Ось…
Усі з’юрмилися біля нього. На першій сторінці була фотографія — колона німецьких полонених на вулицях Москви. Стецюк дивився на неї, мов заворожений. Потім розреготався істеричним сміхом.
— Добули Москву! — тицяв він у газету. — Пройшли парадом! Ха-ха-ха! Гей, слухай, гнидо фашистська, — звернувся до полоненого офіцера, — ось твоя хвалена переможна армія! Глянь сюди! Вона таки ввійшла у Москву! Ха-ха-ха!
НОВИЙ СВІТ
Після бурхливих виплесків радощів, після сніданку всі, крім вартових, зібралися у головній землянці, Микола врочисто оглянув товаришів:
— Тепер ви не просто втікачі від окупантів. Тепер ви — бійці Червоної Армії, парти-занський загін. Хай нас мало, але таких загонів безліч у рідному краю. Ви розумієте, що всі ми можемо разом зробити?
— Та вже і я навіть втямив, — винувато озвався Стецюк. — Ти, командире, не згадуй тих, дурних моїх слів… Я й сам не збагну, що зі мною сталося.
— Гаразд, — погодився Микола. Забудемо. Ти бився мужньо. Ти заслужив похвали. Але треба, друзі, тримати себе в руках. Ми — у ворожому кільці, і кожна думка наша, не те що дія, має вирішальне значення. Тепер ось що. Довго нам тут залишатися не можна. Втрата поліцейського відділку буде враз помічена ворогом. Німці нас не залишать у спокої. Трохи відпочинемо, і пора перебиратися на інше місце. Можливо, вдасться з’єднатися з сусідами. Зараз дозволяю пару годин поспати.
— Не до спання, — заперечив Стецюк, крутячи самокрутку. — Ти краще розкажи нам, що було з тобою далі…
— Де? — здивувався Микола.
— Як то де? Та ти ж уночі почав оповідати про свій сон. Чи, може, вигадав? Га, "Арти-сте"? Скажи правду: ти справді бачив сам себе тоді, як лежав поранений? І заглянув у майбутнє? — Стецюк зітхнув, покрутив головою. — Я чоловік, може, й не дуже грамотний, не можу сказати, що так, а що не так. Тільки знаю одне: коли людина при смерті думає про майбутнє, якщо вона бачить те, що настане колись для дітей наших чи онуків, тоді вона сильна. Та й не може людина вигадки бачити, вмираючи.
— Нарешті дійшло, — насмішкувато озвався Васько, і під схвальний гомін партизанів додав: — Справді, командире, розкажи, що ж було далі. Ми всі просимо. Що там ти бачив, у своєму видінні? Що запам’яталося? Хан німчура палить наші села, хай погрожує і казиться, а ми тут, у землянці, про своє майбуття мріяти будемо. І воно таки буде, не в сні, а наяву.