— Фантастика, — зітхнув Стецюк, — Десь я читав про таке…
— Тепер — фантастика, — заперечив Васько. — А потім — буде правда.
— Нема межі могутності людській, — згодився Микола, поглянувши лагідно на хлоп-ця. — Аби лиш силу ту спрямувати для блага. Але заждіть, я пригадаю, що було в школі… Ми готувалися до уроку. То не був звичайний академічний урок. Там взагалі не було такого навчання, де учні щось "заучують". Універсального знання для всіх не було. Учителі уважно придивлялися до можливостей вихованців, до широти, глибини їхньої свідомості, до нахилів, здібностей. А найбільше раділи наставники тим учням, які вміщували в собі синтез усього, котрі поєднували всебічне знання. Завданням школи було одне — виховати всебічно освічену людину.
Урок, який постав переді мною, мав тривати багато днів. Ми готувалися зі своїм вихо-вателем пролетіти понад планетою, щоб ознайомитися з різними районами, вивчити життя інших континентів, островів, зустрітися з цікавими людьми. У цій мандрівці вихователь розповідав про історію цивілізації, знайомив учнів з космологією, міфологією, прогности-кою, тобто з наукою про прийдешнє. А які хвилюючі пригоди чекали на нас, небезпеки, несподіванки! То була справжня школа життя.
Уже з перших років навчання учні повністю забезпечували себе всім необхідним. Шко-ли об’єднувалися у громади, де були майстерні, поля, сади, ферми. Учні разом з учителями виробляли собі взуття, вбрання, дрібні речі вжитку, вирощували хліб і плоди. Отже, промислові потужності планети не завантажувалися дріб’язком ширвжитку, а повністю спря-мовувалися на вселенські, космічні потреби.
— Космічні потреби? — озвався Васько. — А що це таке, командире?
— Я вже згадував, що майбутнє — це космічна ера. Польоти до інших світів. Будівництво літаючих міст, обсерваторій, оранжерей. На Місяці стало багато наукових станцій, цілі містечка й сади під велетенськими ковпаками. На Марсі теж люди мали свої космодроми й заводи, ремонтувалися кораблі, працювали вчені, дослідники. З’явилися такі станції і на супутниках Юпітера, Сатурна. Науковці Землі планували здійснити грандіозним проект, що мав змінити долю всієї сонячної системи. Двадцять перший вік відкрив, що Сон-це має ґіґантського супутника, темну зорю. Оповідали, що колись та зоря була палаючою, можливо, ще в передісторичну епоху. Знайдено було спогади в древніх переказах, у археолоґічних залишках. Розвиток космоплавання дозволив точно визначити, де невидиме космічне тіло знаходиться. Відстань до того супутника Сонця була вражаюча — більше ста п’ятдесяти мільярдів кілометрів. Це десь у двадцять п’ять разів далі від Плутона, останньої планети, котра відома нам. А до неї ж — шість мільярдів кілометрів. Тоді було знайдено ще кілька дальших планет, одна з них більша від Юпітера. Там відкрили дивне життя, не подібне до земного. Подробиці видіння мені згадати важко. Я говорив уже, в якому стані перебував.
Так от… Відкрили ту темну зорю. Маса її виявилася велетенською, разів у десять більшою від сонячної. Практично Сонце з планетами оберталося довкола чорної зорі. Вчені вважали, що в далеку передісторичну епоху, коли зоря ще не згасла, не стислася, вона пломеніла на земному небі, як райдужна куля, лише трохи була меншою від сонячного дис-ку. Саме в ту епоху на Землі панувало вічне літо, був тропічний клімат.
І вирішили знову запалити згаслу зорю, створити для системи ті давні, праматеринські умови. Багато велося суперечок, застережень, але всепланетна Рада учених затвердила про-ект. Головна ідея проекту — спрямувати одну з пустельних планет до чорної, центральної зірки, дати їй додаткову енерґію для спалаху.
— Ух ти! — вигукнув Васько. — Такі діла! Дожити б! Я б теж полетів.
— Доживеш, — поплескав Микола хлопця по плечу. — І полетиш. Тільки з ворогом спершу покінчити треба.
— Далі, Миколо, — попросила Марія. — Мене дуже цікавить школа, навчання. Що ви бачили ще?
— Школа готувала дітей до широкого життєвого шляху. Не було так званих спеціалістів. Кожен оволодівав багатьма професіями. Вузька спеціальність нашого часу вва-жалася розумовим флюсом, змертвінням духу. Людина повинна володіти всіма дарами науки й мистецтва, інакше вона ставала лише коліщатком у технічній цивілізації.
Були чудові вчителі. Справжні старші друзі. Вони вчилися разом з учнями. Ніколи не показували своєї переваги над ними. З такими учителями було легко й приємно. Ми знали про героїчне, величне життя своїх наставників. Виховувати юне покоління доручалося лише наймудрішим, наймужнішим, найтерплячішим. Прийдешнє дуже високо поставило звання учителя.
Запам’ятався один вихователь — сивий, коротко острижений, високий, сильний. Очі, ніби в дитини, сині й глибокі. А в погляді бездонна мудрість. Він ніколи не гримав па учнів, не підвищував голосу. Лише інколи ясна блакить погляду наливалася густим фіолетом. Тоді всі замовкали, знаючи, що хтось допустив безтактність або грубість. Але такі випадки трап-лялися рідко. Ґрупа жила душа в душу з вихователем.
Перед польотом довкола планети він провів бесіду про етику людини двадцять першого віку, сказав таке: "Колись мислителі минулих віків вимріювали взірці особливих суперменів, надлюдей, Комуністична етика відмела геть ефемерні, шкідливі вигадки. В серці самої лю-дини зберігаються найкращі заповіти всіх віків, і в них нема чогось надзвичайного. Головне — прислухайтеся до джерела людяності в собі. І тоді ви прийдете до поняття простоти, краси й безстрашності. Такі нібито абстрактні формули, але хто порушує їх, той уже руйнує свій образ людини. Отже, будьте прості. Навіщо почуття зверхності? Гляньте на зорі, на сонце, на дерева в лісі. Які вони прості — і які величні, ясні, урочисті. Сонце просте, як подих, але без упину струмить океани енерґії для нас, для всього світу. Хіба чванливі дерева в лісі, хоч вони напоюють нас живлючим киснем, дають себе для будівель, для палива, для самої основи життя. Хіба гордовиті гори високі, море тривожне чи спокійне? Ні, вони прості й життєві. Дають прохолоду й плоди, бережуть мудрість для безстрашних, на грудях своїх несуть кораблі у далекі світи.