— А хто ж, пробачте, врятується?
Тільки той, хто вірить в Єгову, хто жде його приходу…
А далі що буде?
— Чудовий світ. Тисячолітнє царство. Хто у нім сподобиться бути, той ніколи не зна-тиме ані горя, ані сліз…
— А всі інші?
— Загинуть. І вже на віки вічні.
— І вам не жаль їх?
— А нащо їх жаліти? Адже кликали їх — вони не захотіли.
— То чому ж неодмінно потрібна загибель людей? Кому від цього радість? Невже ваш Єгова такий деспотичний, ревнивий, жорстокий, що прирікає на смерть мільярди добрих і гарних людей? Адже у більшості з них прекрасне серце, згадайте історію Землі. Полум’яний Спартак, мудрі Архімед і Платон, мужня Жанна, вогняний Джордано, наш бунтар Кобзар, нескорений Петефі, ясний співець Шота Руставелі, безстрашний Махтумкулі, великий Ганді, сучасні вчені, космонавти, наша молодь! Це ж леґіони, це мрія пошуку та дерзання! Вони приносять на Землю жар душі та серця, засівають планету дивними ділами. Невже ви хочете спопелити їх? В ім’я чого? В ім’я того, щоб купка "обраних" раювала над залишками спопе-леного світу?
Євген аж палахкотів, кидаючи в обличчя проповідника свої докази. Той одвів погляд убік, гнівно проричав:
— Ви одвернулися од Єгови! Упали у безвір’я! За це він прирік Землю на пожар.
— А хто ж залишиться у тому ефемерному світі? Ваші бруклінські провокатори? Або такі, як ви, лицеміри й ханжі, котрі жадають ядерного вихору? Страшне ж буде у вас небо, де Єгова назбирає з усього світу нелюдів, що не зуміли вберегти свою прекрасну планету.
Обличчя дяді Миті налилося буряковим тоном, очі потемніли під навислими бровами, ніс хижо заворушився.
— Він же насміхається над нами, — обурено прохрипіла Софія Гаврилівна. — Чого ви його слухаєте?
— Та ні, хай говорить! — просичав дядя Митя. — Хай скаже, яке у нього небо? Де во-но?
— А чого ж, скажу, — суворо озвався Євген. — Небо любові, творчості й краси! Ми мріємо, щоб під тим небом жили прекрасні, вічно юні, величні люди, щедрі серцем і могутні розумом. Нащо боги, коли людина здатна сягнути богоподібних сил?
— Ти син Сатани, — озлобився дядя Митя, — богом величаєш нікчемну людину?!
— Погано знаєте священне писання, — засміявся Євген. — Там же сказано: "Ви — бо-ги!" І ще: "Царство боже внутрі вас!" Не знаю, який там зміст вкладається у це поняття, але я згоден з цим твердженням. У серці людини все — і світло, і темрява, в ньому народжують-ся і боги, і дияволи. Що людина захоче, те з себе й зробить!
— Воно й не дивно: доки було добре — ходили в гості до Оксанки, залицялися, не гор-дували, а як грім ударив — тоді в кущі. Отакий-то ваш бог, сатаністи, безвірники!
Євген похилив голову, мовчав.
— Що ж, це правда. Я тяжко винен, бо не догледів, не захистив Оксанку. Та повернувся знову, щоб врятувати беззахисне серце. І бачу — вчасно. Бо вже повзуть блощиці з щілин і смокчуть живу кров. Обплутують людей страхами, щоб влізти в душу.
— Це ти про мене?
— Догадайтесь самі.
— Це ми обплутуємо? — здивувався проповідник. — Ми на поміч прийшли, не такі, як ви — лицеміри, сатаністи!
— В чому ж ваша поміч? Жахаєте людей останньою битвою, Армаґеддоном. Страхаєте приходом Єгови. Остання битва вже кипить у всьому світі — в державах, на полі ідей, у кни-гах, у серцях. Світ розділився на світло й морок, невже не бачите? Хто ж ви, що проповідуєте руїну, розбрат, остаточне знищення? Ви — проповідники хаосу й мороку, а не життя, не світла. Але не сподівайтеся на перемогу, бо сама суть життя супроти вас. І битва скінчиться нашою перемогою, і прихід буде — чуєте? — тільки не хитрий, підступний Єгова, повели-тель всіх реакційних сил, прийде, а новий світ, світ краси й радості. Цілий безмежний космос відкритий буде для людини. І не ханжі, не лицеміри, не духовні зайди Єгови чи будь-яких інших богів ввійдуть до нового світу, а звичайні люди, котрі вміли страждати, любити, сіяти красу. Коли ж вони і помилялися, то виправляли свої помилки та невдачі, очищали власне життя від бруду, викривлень та забобонів.
Євген випалив усе це з якимсь натхненним запалом. Йому було навіть приємно дивити-ся, як чорніє обличчя проповідника, як надуваються жили на його скронях. Не встиг він закінчити, як мати застогнала:
— Доки ти будеш мучити нас? Чого напав на людину? Не віриш у бога — не заважай нам. Облиш нас у спокої. Йди геть!
— Мені Оксану треба, — вперто стояв на своєму Євген.
— Я тобі покажу Оксану, — посварилася мати. — Не чіпай її! Не розбивай їй життя. У неї є жених. У неї своя стежка.
— Стежка? По ресторанах ходити?
— А через кого вона туди потрапила? — гукнула мати. — Що ви всі їй принесли? Одні нещастя.
— Тьотю Софіє! Раз так трапилося, треба щось робити. Я прийшов, щоб…
— Без тебе зробимо, що треба, без тебе.
— Але ж я…
— Тобі ж ясно сказали, — злорадно озвався дядя Митя. — Без тебе!
— Все одно я діждуся її.
— Гоніть його, гоніть! — застогнала мати.
— Сам вийду, — похмуро сказав Євген.
Стукнули двері. Дядя Митя набрав води на кухні, приніс кухоль Софії Гаврилівні. Вона судорожно випила кілька ковтків, заплакала.
— Боже мій, боже мій! За що така напасть? Коли тон кінець?
Проповідник поставив кухля на тумбочку, запевнив:
— Прийде, сестро. Прийде! Сама бачиш, що діється. Отаке молоде, жовтороте, а вже справжній вилупок Сатани. Ти бач, гординя яка обуяла? Людина — бог!
— Горе, горе, — квилила хвора.
— Горе і суєта! — вторив дядя Митя. — Як сказано: "Бо що матиме чоловік від всієї праці своєї і клопоту серця свого, що трудиться він під сонцем? Тому всі дні його — скорбо-та, і його праця — неспокій; навіть вночі серце його не знає спокою. І це — марнота!"
— Ой, правда, правда.
Знову на кухні стукнули двері. Мати поглянула на дядю Митю.
— Може, знову той халамидник? Хто там?
У кімнату зазирнуло широке веселе обличчя. Примружені вузькі очі посміхалися, щоки пашіли, губи масно блищали.
— Це ми, Софіє Гаврилівно. Погуляли й вернулися.
— То заходьте ж сюди.
— Та ми тут, у цій кімнатці… погомонимо.
— Ну, як бажаєте.
Обличчя зникло. Проповідник пошепки запитав:
— Начальство її?
— Еге ж. Ниденко Василь Павлович… Бог з ним. Коли жениться, то я не проти.
— Ну, хай собі, — сказав дядя Митя, — а ми почитаємо далі.