Оксана, повернувшись додому, впала, не роздягаючись, на канапу, заплющила очі. Не хотілося думати, дивитися, говорити. В голові дзвеніло, думки плуталися. Вона була огидна сама собі, ненавиділа себе, розуміла, що робить щось не те.
Павутина, незрима павутина обплутала її з усіх боків. І кожен її рух, кожне незначне зусилля ще більше додавало тих павутин. Приходила байдужість, нехіть до дії. Минали дні. Зникали колишні знайомі. Скрипка лежала неторкана. Грубіла душа. Тільки серце плакало ночами, кликало когось, жадало музики, радості…
Та не було й просвітку — банальні люди, настирливе обхожування нового начальника. Чому вона не прогнала його? Чому пішла з ним до ресторану? І пила… і танцювала…
Щось зашамотіло поряд. Почувся вкрадливий голос:
— Ти якась дивна, Ксаночко.
— Чому дивна? — не розплющуючи очей, байдуже запитала дівчина.
— В ресторан зі мною ходиш, — шепотів Ниденко, — додому мене приводиш, а остаточної відповіді не даєш?
— Хіба ви мене про щось запитували, Василю Павловичу?
— Як то? Весь час у ресторані я тобі шепотів на вухо.
— Не пам’ятаю, — зітхнула дівчина. — Не пам’ятаю. Якісь пусті слова…
— Чому ж пусті? — образився Ниденко.
— Ви що, пропонували мені свою руку? Не пам’ятаю.
Ниденко кашлянув, помовчав. Потім знову шепнув:
— Навіщо ж так прямолінійно? Ми ще не знаємо одне одного. Треба взнати поближче. Шлюб — це важливий крок, і треба…
Його рука поповзла поза спиною дівчини, жадібно, ніби спрут, обвила стан, сягнула грудей. Почувся тремтливий голос:
— Я люблю тебе, Оксанко. Я…
— Залиште мене в спокої, — простогнала Оксана, — навіщо все це?
— Тихше, — важко дихав Ниденко. — Почують. Як то навіщо? Невже ти кам’яна, нічого не відчуваєш?
— Тільки порожнечу в грудях, — болісно скривилася дівчина. — Тоскно мені, гидко. І страшно. Страшно!..
— Чому ж страшно? — тулився до неї Ниденко. — Ти все за минулим переживаєш? Чим тобі погано тепер? Будь розумною — все буде о’кей!
— О’кей? — гірко прошепотіла Оксана, — Буде о’кей…
— Будь певна! — умлівав Ниденко, обнімаючи її. Вона зіщулилась, руки безсило по-висли. Не пручалась, ніби заніміла. — Та що з тобою? Чому ти така дивна?
Він підсунувся до її обличчя, хотів поцілувати, повалив на канапу. Вона запручалась.
— Пустіть мене, пустіть…
— Тихо, Ксаночко, ну тихше ж, почують. Ксано… я… я…
У коридорі почулися швидкі кроки. Хтось смикнув двері. Ниденко, мов ошпарений, схопився з канапи. До кухні вскочив Євген, побачив дівчину, гостя, миттю оцінив ситуацію. Обличчя в нього побагровіло. Він метнув гнівний погляд на Ниденка, потім з жалем поди-вився на Оксану.
— Оксанко, — тихо покликав він.
Вона кинулася, мов зі сну, розплющила очі, побачила Євгена. Скрикнула. Ниденко дістав сигарету, тремтячими руками запалив.
— Хто ти? — запитав він хлопця. — Чому вриваєшся без стуку?
Євген навіть не глянув на нього. Підступив до канапи, вдивлявся в змарніле обличчя. Перемагаючи сльози, що підступали до горла, шепотів:
— Оксанко, я прийшов. Що з тобою?
Дівчина сиділа, мов кам’яна. Обличчя її зблідло, очі нерухомо дивилися в простір.
— Прийшов? — прошепотіла вона. — Чого тобі?
— Оксанко, чому оцей тип тут? Хто він тобі?
— Ей, ти! — гримнув Ниденко. — Знай, з ким говориш!
— Бачу, — обурився Євген. — Проспіться, приведіть себе до людської подоби.
— Ксано, що це за хам? — захлинувся від образи Ниденко. — Вломився до твоєї квар-тири, ще й ображає! Це що, твоя давня любов?
— Облиште мене, — застогнала дівчина, — облиште мене всі!
— Оксанко, тікай звідси! Тікай з цієї ями.
— Ану, мерзотнику, забирайся звідси! — гримнув Ниденко, синіючи від злості. — Хіба не чуєш, тебе виганяють?
— Оксанко!
— Іди, йди, Євгене, — заплакала Оксана. — Я не можу, не можу…
— Хто там? — почувся з сусідньої кімнати голос матері. — Хто кричить?
— Софіє Гаврилівно! — Ниденко просунув голову в двері. — Тут прийшов якийсь хам, пристає до Оксанки.
— Той самий, — пробубонів дядя Митя.
— Проженіть його. Доки він буде мучити нас?
— Оксаночко! — наполягав Євген. — Чому ти мовчиш?
— Ану марш звідси! — схопив Ниденко хлопця за руку.
— Забирайся сам, слизняк!
— Ах, так! — Ниденко розмахнувся І вдарив Євгена по щоці.
— Наволоч! — Євген коротким ударом у щелепу повалив напасника на підлогу. Полетіли врізнобіч склянки, табуретки, миски. Дядя Митя злякано зіщулився в дверях, скрикнув.
— Що ви робите? — плакала Оксана. — Що ви робите?
Ниденко підхопився з підлоги, тримаючись за розпухлий ніс.
— Битися? Я тобі покажу, як битися!
Він побіг до дверей, обернувся з коридору, погрозив пальцем.
— Ти у мене одсидиш п’ятнадцять! Я тобі покажу, хто я такий!..
Мати, шкандибаючи на костурі, вивалилася з сусідньої кімнати, заголосила:
— Як ти смієш хуліганити в моєму домі?
— Оксанко! — простягнув руки до дівчини Євген. — Чому ти мовчиш? Тікаймо звідси.
— Куди? — крізь сльози озвалася вона. — Що мені робити? Довкола одне болото.
— Гони його, дочко! — причитала мати. — Щоб і духу його не було! Покайся! Вже во-ни одного разу тебе повели з дому. Покайся!
Дядя Митя виступив з-за материної спини, показав пальцем на Євгена.
— Одречися від нього, дочко, побійся бога! Не слухай облудних слів.
— Замовкніть ви, божий шахраю! — крикнув Євген. — Хіба не бачите, до чого ви до-вели дівчину? Замість того, щоб допомогти, заплутуєте її в густу павутину.
Двері з коридору рвучко відчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торже-ствуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.
— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?
— Громадянине, ваші документи, — суворо звернувся міліціонер, міряючи очима Євгена.
— Нема при собі, — похмуро відповів хлопець.
— Тоді пройдемо до відділення, будь ласка. Ви, товаришу… еее…
— Ниденко…
— Ви, громадянине Ниденко, теж. А до вас я зайду пізніше, складемо протокола. Ходімо.
— Нічого, нічого, — зловтішно примовляв Ниденко, — там тобі дадуть прикурити. Хуліган нещасний!
— Громадянине! — попередив міліціонер. — Прошу не виражатись. Прошу за мною.
Євген рушив до дверей, на мить зупинився, тихо покликав:
— Оксанонько!
Дівчина мов пробудилася, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягла руки до хлопця: