— Ой, правда, правда! — заворушилася на ліжку Софія Гаврилівна. — Обман кругом один. Нема людей… Ось хоч би й у нас…
— Правильно, — схвально прогув дядя Митя. — У твоїй сім’ї це дуже виявилось. Ти ясно побачила, що все земне — марнота, прах, ніщо. Чим була твоя дочка? Знаменитість! Слава, почот на весь Союз, на весь світ! А ти теж під її крилом загордилася, забула бога.
— Ой правда! Гординя обуяла. За те й покарана.
— Щоб не забувала бога! — підняв угору пальця дядя! Митя. — Щоб знала, що все в його руці. І ти уздріла тепер, які люди довкола, яке у них нутро.
— І не кажіть. Всі одцуралися, хто раніше ходив, бував.
— Отож-бо! Доки ти славен, годен, — як мухи біля меду будуть витися. А впав — од-вернуться, не простягнуть і руки. Тільки справжні друзі, свідки бога Єгови, приходять до нещасних у лиху годину.
— Спасибі вам, дядю Митю.
— Не мені дякуй — богові. Він знає, коли й кому потрібна поміч. І доньці твоїй слід урозуміти, що пора ставати на нову дорогу. Час грізний, уже недовго чекати приходу бога Єгови.
— Я не вмію говорити про це, — зітхнула мати. — Ви вже самі з нею.
— Добре. Це для нас велике діло: з такої висоти — і до нас. Дуже наглядно. До речі, де вона тепер?
— Десь гуляє з новим знайомим.
— Жених? — строго запитав дядя Митя.
— Хто їх знає. Начальник. Вона в нього секретаркою. Помогли їй по знайомству. Робо-та нібито неважка, зарплатня нічого, та, каже, нудно. Ой, нудно, каже, мамочко, ой, тяжко. Сумує за музикою. Та переживає, мабуть, за колишнім знайомством.
— А що, покинули?
— Де й поділися. То вже заручини готували, приїжджали сюди, не гидували підвалом. А потім врозтіч.
— А жених?
— Нема й сліду! Кажуть, одружився з іншою. Мов шкідливий пес, нагидив і пропав. А цей… начальник її… теж має блудливі очі. Але треба терпіти. Я їй кажу — терпи. Жити якось треба. Я не годна, пенсії моєї на двох не вистачить, заробляй, кажу, дочко. А вона прийде інколи додому, заллється сльозами, плаче: мамочко, що мені робити? Не витерплю, несила жити так безглуздо.
— Один шлях — до бога, — задоволено підхопив дядя Митя. — Тільки там рятунок від сатанинського світу. І душу, і тіло, і все майно треба віддати йому, богу Єгові. І тоді, в час приходу, опинишся в ряду обраних.
— Скоріше б, скоріше, — стогнала мати.
У двері хтось постукав. Дядя Митя насторожився, закрив Біблію.
— Подивіться, хто там? — попросила мати.
Дядя Митя вийшов до кухні, відкрив двері у коридорчик. Побачив білоголового плечи-стого хлопця, його ясні очі були тривожні й розгублені. Він якусь мить стояв мовчки, здиво-вано дивлячись на незнайомого чоловіка.
— Хто? Чого? — суворо запитав.
Хлопець ступив у кухню.
— Я Євген. Де Оксана?
— Вітатися не завадило б.
— Добрий день. Пробачте. Я хвилююсь. А де Оксана?
— Запитайте у матері, у Софії Гаврилівни.
— Дядю Митю, хто там? — почувся слабий голос матері.
— Та прийшов якийсь Євген, каже.
Дядя Митя повернувся до хворої, сів. Євген вступив за ним до кімнати, привітався:
— Здрастуйте, Софіє Гаврилівно!
Мати підвелася на ліктях, суворо запитала:
— За чим прийшов?
— Я хотів би бачити Оксанку.
— Нема для тебе Оксани! Нема для вас усіх! Чого вам від неї треба? Це ж ти перший повів її до своїх? А потім братик твій її підхопив.
— Ви нічого не знаєте! І потім… не про це річ! Мені треба побачити її. Казали, що її бачили… в ресторані.
— А тобі яке діло? — гнівно запитала мати. — Хто ти їй? Чи знову голову крутити зібрався? Не втручайся в чуже життя. Покинули дівчину в біді, а тепер прийшов, латати… Для чого?
— Я не покинув! — гаряче заперечив Євген. — Мені тільки вона потрібна. Тільки вона!
— "Тільки вона", — похмуро передражнила мати. — Хіба вона іграшка? Не награлися? Хочете знову в яму зіпхнути?
— Тьотю Софіє! — з відчаєм скрикнув Євген. — Невже ви гадаєте, що я зла хочу Оксанці? Я хочу допомогти їй.
— Не знаю. — Мати втомлено заплющила очі. — Все зло, все розпуста… Все йде до кінця…
— До якого кінця? — здивувався Євген.
— До кінця світу. І таким, як ти, не завадило б подумати.
— Тьотю Софіє, хто це вам таких дурниць наговорив?
— Як ти смієш, — посварилася вона пальцем, — ображати людей, котрих не знаєш.
Дядя Митя взяв руку хворої, м’яко поклав її на постіль. Глянув на Євгена.
— Заспокойся, сестро. Хлопець молодий, гарячий. Нічого дивного. Слухай, хлопче, не дурниці те, що сказала Софія Гаврилівна, а велика істина. Хіба ти не чув коли-небудь про грядуще пришестя бога?
— Чув, — знизавши плечима, сказав Євген. — Навіть читав Біблію, коли вивчав історію реліґій. То й що?
— Гм. Навіть читав. Тоді нам легше говорити.
— Я не розумію, до чого тут Софія Гаврилівна, Оксанка… і майбутнє пришестя бога?
— Їхнє нещастя, хлопче, то ілюстрація, так би мовити, до древніх пророцтв. Сідай, сідай. Отам, на стільчик. Бог показує на прикладі таких, як вони, що все на світі прах, суєта, ніщо. І єдине, чому треба служити, — це богові.
— Якому? — поцікавився Євген.
— Єгові, — строго сказав дядя Митя. — Єдиному богові, котрий сотворив нас усіх, землю, небо, все видиме й невидиме. І який прийде судити живих і мертвих, коли випов-ниться міра мерзоти…
— Дозвольте… Навіщо ж він нас сотворив, якщо тепер вирішив судити? І за що?
— Він нас сотворив чистими, непорочними, — пояснив проповідник. — А ми живемо в світі, обплутаному сітями Сатани. І замість того, щоб іти шляхом божим, щоб чекати його приходу й славити його, вірити в нього, допомагаємо Сатані, тішимо його, стаємо пособни-ками лукавого.
— Гм, — іронічно мугикнув Євген. — А Сатану хто ж сотворив?
— І Сатану бог сотворив, — підняв пальця вгору проповідник. — Сотворив його, як першого анґела — чистого, сяючого. А той возгордився, захотів стати рівним богові. І був скинутий на землю. Тепер він тягне і нас, людей, за собою.
— Є ще дурні, що вірять у ці казочки? — не стримався від різкого тону Євген. — Який же немічний ваш бог, якщо він творить такий хаотичний світ. Найкращий його анґел стає Сатаною! Пускає в світ людей, а вони опиняються в сітях диявола. Виходить, що Сатана сильніший за бога?
— До пори, до пори, хлопче, — грізно заявив дядя Митя. — Та настане Армаґеддон, і бог Єгова пошле сина свого, щоб змести вогнем праведним у останній битві світла й пітьми Сатану та його полчища. І тоді горе буде тим, котрі насміхаються над пророцтвами бога Єгови.