Усі, хто тримає вдома собаку, знають, які ж печальні бувають інколи у нього очі. Якщо ви це знаєте, то вам не так уже й важко буде уявити собі очі всіх розумних звіряток: всіх тих безмежно чесних та довірливих, але збитих з пантелику ведмедиків та борсуків, кролів та кротів, мишенят і пташенят, – бо всі вони видавалися вдесятеро жалюгіднішими за того вашого собаку. Хвости підібгали, вуса й вуха обвисли. Якби ви побачили їх на власні очі, у вас, мабуть, серце не витримало б від жалю. Та був у натовпі один звір, кого, здається, усе не обходило.
Це був величенький такий собі рудий кіт у повному розквіті котячих сил. Він сидів чи не найближче до Крутя з остраханцем, обвивши хвостом лапки та не відводячи від них тяжкого незмигного погляду. За весь цей час він, здається, жодного разу й оком не кліпнув.
– Перепрошую, – напівмуркочучи, ввічливо спитав він, – мене от що цікавить: а цей ваш друг з Остраханства – він теж притримується тих самих поглядів, що й ви?
– Можна й не сумніватися! – гаряче відповів остраханець. – Просвітлення, що найшло, тобто зійшло, на цю найдосвідченішу мавпу, я маю на увазі – найосвіченішу людину, заслуговує на те, аби осяяти всіх: Аслан означає не більше не менше, ніж Таш!
– Отже, Аслан означає не більше, ніж Таш? – чомусь уточнив кіт.
– Аж ніяк не більш! – відповів остраханець, подивившись коту просто в очі.
– Чи ти вдоволений, Рудий? – у свою чергу спитав Круть.
– О-о-о, цілковито! – відповів той із виглядом стороннього спостерігача. – Просто хотілося дещо уточнити. Дякую за роз'яснення. Ось тепер я щось починаю розуміти.
До цієї миті король з єдинорогом зберігали мовчання, сподіваючись що от-от та балакуча мавпа дасть їм слово, бо переривати когось на півслові вважали неввічливим і недоцільним. Але тепер, побачивши невимовно сумні обличчя нарнійців, які вже ладні були повірити у те, що Аслан – це те ж саме, що й Таш, король не витримав:
– Ти брешеш! – прогримів над натовпом його гучний голос. – Ти брешеш, мавпо! Без жодних докорів сумління! Ти брешеш, як бреше остраханець! Ти брешеш як мавпа, якою ти і є!
Він волів спитати всіх присутніх, як може жахливий бог Таш, якого треба напувати людською кров'ю, бути одночасно і благородним левом, який пролив власну кров заради спасіння Нарнії. Якби в нього була змога сказати все, що він жадав, то влада Крутя не протрималася б, може, й одного дня; нарнійський народ почув би правду та скинув би ненависного облизяна. Та сталося не так. Тіріан не встиг сказати більше жодного слова. Двоє дужих остраханців із двох боків щосили вдарили його в обличчя, а третій, що стояв позаду, пнув ногою та звалив на землю. Поки він падав, він ще почув, як у люті заверещав облизян:
– Заберіть його звідси! Негайно! Щоб він нікого не чув і щоб ніхто не чув його! Прив'яжіть його до дерева! Його долю я… я маю на увазі Аслан… вирішить трохи пізніше!
Розділ 4
Нічні пригоди
Король поволі повертався до тями. Він досі не розумів, що коїться, коли остраханці спершу розв'язали йому руки, а потім відтягли куди подалі та, поставивши спиною до великого ясена[2], примотали його до стовбура від шиї до ніг, а самі пішли геть. Що дратувало його в ту мить більш за все інше (бо, як відомо, саме дрібниці нам і дошкуляють більш за все) – то була розбита губа, з якої сочилася кров, а він був не в змозі ані зупинити її, ані змахнути; тож цівка крові лоскотала його до нестями.
З місця, де його залишили остраханці, він добре бачив верхівку пагорба, на якому вивищувалася та дерев'яна споруда – чи то хлів, чи сарай, перед якою сидів Круть. Він також бачив, що Круть і далі патякає про те й про се, а час від часу до нього долинав гул натовпу, але про що там йшлося, Тіріан міг лише здогадуватися.
"Де ж він, мій Діамант? Що вони зробили з ним?" – ятрила його думка.
Невдовзі натовп порідішав, розбившись на окремі ручаї, що побігли з пагорба врізнобіч. Один чи два таких ручаї пробігли повз Тіріана, та звірі боялися навіть дивитися в його бік, а деякі навіть робили вигляд, що його не помічають, бо зайняті важливою розмовою. А потім у лісі запала тиша. Так проминула година, за нею – інша, а там і третя: час спливав, і Тіріана вже мучила спрага, до якої трохи згодом додався й голод; а коли сонце похилилося до заходу, то ще й холоднеча. Спину вже зводила судома. Ось так він почувався, коли сонце сіло і на землю впали сутінки.
Уже стемніло, як він не те що почув, а скоріш, відчув, тупотіння маленьких лапок, що швидко наближалися до нього. Зліва з темряви до нього прибігли троє мишенят, справа – двоє кротів, а спереду – кроленя. Кожен із них тягнув на собі чи то кошик, чи то бурдючок, від чого у напівтемряві Тіріану вони спочатку здалися якимось невідомими в Нарнії звірами. Та ось вони опинилися біля його ніг, стали на задні лапки і кожен по черзі поцілував йому коліно (нарнійські миші та кроти легко дістають до колін дорослій людині, бо в Нарнії розумні тварини більші за наших звичайних, яких ви бачили в Англії), торкаючись його м'якими та прохолодними лапками.
– Ох, ваша величносте, ох, любий наш добрий королю! – пролунали їхні тоненькі голосочки. – Нам дуже і дуже прикро, але повірте, ми радо перегризли б пута і визволили б вас, але дуже вже боїмося Асланового гніву! Проте ніхто нам не забороняв принести вам попоїсти…
Одразу ж перша миша хутко забігла вервечкою до верхнього витка, що міцно стискав королю груди, та зачепившись за нього задніми лапками, стала стовпчиком так, що вусами майже лоскотала Тіріану обличчя. Слідом за нею викараскалася друга миша, яка влаштувалася трохи нижче за першу. Інші залишилися внизу та налагодилися передавати що там вони принесли наверх.
– Трохи попийте, сір, – мовила перша миша (чи краще вже сказати миш), – і ви одразу ж відчуєте, що не проти й попоїсти.
Губами на дотик Тіріан відчув щось вологе – то з маленького дерев'яного келиха миш намагався напоїти його молодим вином. Келих був завбільшки з виїдене яйце або, хто знає, за таку собі підставочку для ґоґель-моґеля, тому Тіріан навіть не розібрав, яке воно, те вино, на смак. Та миш одразу ж передав келих (а для мишей він був завбільшки з цеберку) донизу, де його знову наповнили вином та передали вгору. Тіріан тільки сьорбнув, як одразу ж осушив і цей келих. Келих знову відправили на землю, наповнили та підняли вгору. На п'ятому чи шостому спрага вже відступила, бо, як відомо, якщо бажаєш втамувати спрагу, то краще пити маленькими ковточками, аніж допастися до води й пити, доки не луснеш.