Хроніки Нарнії — 6. Срібне крісло

Клайв Степлз Льюис

Клайв Стейплз Льюїс

Хроніки Нарнії

СРІБНИЙ ТРОН

Ніколасу Харді

Розділ 1

На задвірках школи

Похмурого осіннього дня на задвірках школи плакало дівча. Її звали Джил Поул, а плакала вона тому, що у школі її постійно ображали. Та наша історія не про шкільне життя, тому розводитися довго про школу, де навчалася Джил, наміру не маю, до того ж ця тема аж ніяк не з приємних. Скажу тільки, що школа та була з тих, що звуться сумісно-освітніми, тобто там навчалися разом хлопчики й дівчатка, хоча деякі вважали такі школи несумісними з освітою, а викладачів у таких школах прозивали не освітянами, а "несусвітянами". Річ у тому, що у своїй діяльності "несусвітяни" трималися таких поглядів, що дітлахам, хоч хлопчикам, хоч дівчаткам, слід надавати якомога більше свободи, тобто дозволяти робити все, що заманеться. Та, на біду, єдине, до чого сягала уява десяти-п'ятнадцяти найстарших учнів, було знущання з молодших. Ось чому в стінах тієї школи коїлося бозна-що. У будь-якій звичайній школі про те довідалися б та рішуче припинили б усі негаразди ще в першій чверті, та тільки не тут. У цій школі ніхто нічого не припиняв і, навіть коли про неблагопристойні вчинки ставало відомо, однаково хуліганів і капосників ніхто не карав та зі школи не виганяв.

– Гм-м… Який цікавий феномен, – казав у таких випадках директор школи, – із психологічної точки зору…

Із тими думками він викликав бешкетника до себе й вів із ним виховні бесіди. Та якщо ти знав, що і як йому відповідати, то покарання тобі не загрожувало, навпаки – ти міг спромогтися потрапити до нього в улюбленці.

Ось чому похмурого осіннього дня на мокрій від мряки доріжці, що пролягала між задньою стіною корпусу, де була розташована спортивна зала, та заростями колючого чагарника, стояла і плакала дівчинка на ім'я Джил Поул. І ще не висохнули її сльози, як із-за рогу, засунувши руки в кишені та насвистуючи, випірнув хлопчина. Ще крок – і він би налетів на неї.

– Ти що, зовсім не дивишся, куди йдеш?! – відсахнулася Джил.

– Та годі вже! Не починай… – відмахнувся був хлопчик, та, помітивши вираз її обличчя, пом'якшав, – ти… чого, Поул?

Джил лише скривилася – так буває, коли буцімто й бажаєш щось мовити, та тільки-но розтулиш рота, як сльози знов стискають горло.

– Що, знову вони? Як і завжди? – насупив брови хлопчик і ще глибше сунув руки в кишені.

Джил мовчки кивнула. Пояснювати не було чого – про кого йдеться, обоє знали й без зайвих слів.

– Це вже аж ніяк… Але що того гірше, це те, що ми… – він говорив із найкращих почуттів, але робив це так незграбно, ніби збирався прочитати Джил нотацію.

І тут дівчинка не витримала (що, погодьтеся, вельми природно для людини, яка хотіла добряче виплакатися, а їй завадили).

– Та краще б ти йшов своєю дорогою та не пхав носа в те, що тебе не стосується! – урвала вона його на півслові. – Ніхто на допомогу тебе не кликав. Теж мені, вчитель знайшовся: розповідати, що кому краще, а що – ні. Ти й сам у них за побігача. Ти що ж пропонуєш: і нам скакати під їхню дудку?

– Цур тобі! – образився хлопчик і від образи так і сів на порослий травою пагорб, уздовж якого тягнувся живопліт, та одразу ж підскочив, бо трава виявилася замокрою для посиденьок. На нещастя, повне ім'я хлопчика – Юстас Бяклі, хоча поганим хлопчиськом він аж ніяк не був.

– Поул, – заблагав він, – де ж твоє почуття справедливості? Хіба ж цієї чверті я перед кимось плазував? Хто, як не я, виступив проти Картера на захист малого кроленяти? А хто зберіг таємницю Співвенсі, навіть коли мене били? А чи знаєш ти…

– Не знаю і знати не хочу, – схлипнула Джил.

Бяклі помітив, що вона ще не прийшла до тями, і вчинив так, як йому підказав здоровий глузд, – простягнув їй карамельку. Іншу він сунув до рота собі. Потроху Джил заспокоїлася і вже дивилася на речі більш помірковано.

– Вибач, Бяклі, – нарешті мовила вона, – я погарячкувала. У цій чверті ти й справді не такий, як був.

– А про попередню чверть краще забудь – звісно, якщо зможеш, – відповів Юстас. – Бо тепер я зовсім інша людина. Яким же я був кепським хлопчиськом – навіть згадувати млосно!

– Гм… Чесно кажучи, так воно й було, – не заперечувала Джил.

– Але ж тепер я зовсім інший, чи не так? Ти ж і сама помітила.

– І не тільки я. Так усі кажуть. До речі, от учора Елеонора Безтолоччі почула, як Одета Шалопайль саме так і сказала в роздягальні. А сказала вона от що: у цій чверті отой нахаба Бяклі зовсім рук відбіг – наступної чверті треба буде ним зайнятися першорядно.

Юстас здригнувся. У школі всім добре було відомо, що воно таке, коли тобою хочуть "зайнятися". На якусь хвильку запала тиша, і стало чутно, як з вишневого листячка на землю падають великі краплі. Тишу перервала Джил:

– А й справді, з якого дива ти так змінився?

– Саме, як ти кажеш, з дива, бо на канікулах зі мною трапилося таке… таке… – із загадковим виглядом почав Юстас.

– Яке – таке? – не витримала Джил.

Та Юстас знов замовк щонайменше на цілісіньку хвилину. Нарешті він наважився:

– Послухай, Поул… Здається, ти ненавидиш оцю школу так само, як і я, тобто всім серцем.

– А що, хіба не видно?

– Що ж, раз так – тобі можна довіряти.

– Дуже люб'язно з твого боку, – пирхнула Джил.

– Це й справді дуже велика таємниця… Послухай, Джил, а чи вмієш ти вірити? Я маю на увазі… чи здатна ти повірити в те, у що ніхто не вірить?

– Та, взагалі, ще якось не доводилося, але я можу спробувати.

– А якби, наприклад, я сказав тобі, що на тих канікулах був не де-небудь, а в іншому світі? Розумієш?

– Не дуже, – зізналася Джил.

– Нехай так, – не наполягав Юстас, – а припустимо, я тобі сказав би, що побував у таких місцях, де тварини розмовляють людською мовою, де трапляються усілякі дива, а чаклунство – буденна справа; словом, усе, мов у чарівній казці.

Тут Бяклі зніяковів та почервонів.

– А яким вітром тебе туди завіяло? – спитала Джил і теж почервоніла.

– Звичайним чаклунством, а іншого шляху немає. – Тут Юстас перейшов на шепіт: – Зі мною були ще двоюрідні брат і сестра. І нас усіх разом – ф'юіть! – і завіяло. Вони там бували й раніше.