Хоч якими б коротунами й не були нарнійські гноми, але для свого зросту вони вирізнялися винятковою силою та міццю. Тож раніше за всіх, попри тяжкий день та пізню ніч, прокинувся саме Поґін, прегарно при цьому відпочивши. Він одразу ж взявся за лука Джил, вполював кількох диких голубів і, присівши на ґанок, тут же попатрав їх, перемовляючись із Діамантом та Вертем, що влаштувалися поруч. На ранок Верть мав кращий вигляд і почувався набагато краще. Як і кожен єдиноріг, Діамант був одним із найвитонченіших та найшляхетніших створінь у світі, тож він поводився із Вертем так, ніби вони були давніми друзями, розмовляючи із ним про речі, на яких вони обидва добре розумілися, – про травичку, цукор чи догляд за копитами. Коли Джил та Юстас устали, широко позіхаючи та протираючи заспані очі, було вже о пів на одинадцяту. Гном показав їм, де можна назбирати нарнійської трави, що зветься дикою фреснією, – вона дуже схожа на наш щавель, але набагато смачніша, особливо якщо її правильно приготувати (їм би ще трохи масла та перцю – ото був би сніданок! Але, на жаль, чого не було – того не було). Це та те – і на сніданок – чи обід, як вам більше до вподоби – у них готувалося непогане собі рагу. Тіріан, взявши сокиру, прогулявся вглиб лісу і невдовзі повернувся з хмизом для вогнища. Доки готувалося їхнє "рагу" (а здавалося, що воно готувалося цілу вічність, особливо коли навкруги розповзався запаморочливий запах апетитної страви), король знайшов гномові повне бойове спорядження: коротку кольчугу, шолом, щит, меч, перев'язь і кинджал. Перевіривши меч Юстаса та помітивши, що той засунув його в піхви брудним одразу ж після своєї січі з остраханцем, Тіріан його посварив і змусив невідкладно почистити та відполірувати зброю.
Увесь цей час Джил ходила туди-сюди, іноді помішуючи їжу в горщику та час від часу зиркаючи на віслюка з єдинорогом, які із задоволенням паслися неподалеку. Скільки ж разів впродовж того ранку вона шкодувала, що не може їсти траву!
Але коли настав час снідати, усі згодилися, що приготована страва була варта очікування, тож однією порцією справа не обійшлася. Коли вже всі наїлись досхочу, троє людей та гном порозсідалися на ґанку, чотириногі порозсідалися до них лицем, гном (авжеж, із дозволу Тіріана) запалив свою люльку, а король промовив:
– А тепер, друже Поґіне, не міг би ти розповісти нам усе, що знаєш про ворога, – адже ти, напевно, знаєш більше за нас. Перш за все мене цікавить, як вони пояснили мою втечу?
– Вони не зрадили собі, сір, й вигадали найхитрішу казку, яку тільки знав світ… – почав Поґін. – Цю історію розповів кіт на ім'я Рудий, і цілком ймовірно, що саме він її і вигадав. Цей Рудий, мій пане… ох, він такий проноза, просто найхитріший з усіх котячих… так ось, він розповів, що проходив повз дерева, до якого ті негідники прив'язали вашу величність. І сказав, що ви ревіли, лаяли та проклинали Аслана і "при цьому такою грубою мовою, об яку мені і язика бруднити б не хотілося", і, проказуючи це, він видавався таким манірним та пристойним, якими завжди здаються коти, коли хочуть комусь догодити. А потім, як казав Рудий, несподівано у спалаху блискавки з'явився сам Аслан і одним махом проковтнув вашу величність. Усі звірі затріпотіли від цієї історії, деякі навіть на місці знепритомніли. Звісно, тут долучився Круть… Ось, говорив він, що Аслан робить із тими, хто його не поважає. Хай це буде для всіх попередженням. І бідні істоти одразу ж злякано заскиглили та зарюмсали. Тож втеча вашої величності не дала їм підстави думати, що у вас є вірні друзі, що можуть вас врятувати, а навпаки, змусила їх лише більше боятися та слухатися Крутя.
– Який жахливий хід! – обурився Тіріан. – Цей Рудий, видно, близький радник Крутя.
– І тепер питання стоїть уже по-іншому, мій королю, а саме: чи не став уже Круть його радником, – похитав головою гном. – Ви бачите… річ у тому, що Круть запив. Здається мені, що тепер усім заправляє або Рудий, або Рішда – остраханський командир. І, як бачиться мені, саме на ті плітки, що їх пустив поміж гномів Рудий, можна списати вчорашню їхню поведінку. Я розповім чому саме. Одного разу, щойно по завершенні однієї з тих страшних опівнічних зустрічей, я вже був рушив додому, коли згадав, що лишив на тому місці свою люльку. То була й справді гарна люлька, одна з моїх улюблених, тож я вирішив по неї повернутися. Але не встиг я дійти до місця, де сидів (а темрява навколо стояла – хоч в око стрель), як раптом почулося котяче "няв", а у відповідь – голос остраханця: "Шшш… тихіше!" – тож я став там, мов у землю вритий. Ті двоє і були саме Рудий та таркаан Рішда, як вони його кличуть. "Славетний таркаане, – мовив кіт своїм медовим голосом, – я лише хотів прояснити для себе, що саме ми мали сьогодні на увазі, коли казали, що Аслан – то Таш, а Таш – то Аслан". – "Без сумніву, мій мудрий коте, ти добре зрозумів, про що йдеться", – відповів на те Рішда. "А йдеться про те, що їх обох не існує?" – на всяк випадок спитав Рудий. "Те відомо усім, не обділеним розумом та знаннями", – обізвався таркаан. "Виходить, ми гарно розуміємо один одного, – промуркотів кіт. – Чи ти, як і я, вже трохи стомився від Крутя?" – "Дурна та жадібна тварюка, – відповів йому інший, – але нам він іще знадобиться. Тому маємо тримати все в таємниці та зробити так, аби Круть скорився нашій волі". – "А також, чи не буде нам на руку, – додав Рудий, – якщо ми прийматимемо освічених нарнійців до нашої ради: лише тих, котрі справді стануть у пригоді? Звірі, що щиро вірять в Аслана, можуть з'явитися коли завгодно – і обов'язково з'являться, тільки-но Круть розбовкає свою таємницю. Але ті, хто чхав і на Таша, і на Аслана, дбаючи тільки про власний прибуток і про ту винагороду, яку може дати їм тісрок, коли Нарнія стане остраханською провінцією, будуть нам вірними служками". – "Чудово, просто чудово, коте! – відповів командир. – Але обирай обережніше".
Поки гном розповідав, день якось змінився… За сніданком сяяло сонце, а тепер… Верть тремтів, Діамант неспокійно вертів головою. Джил підвела очі.
– Небо затягає хмарами, – зауважила вона.