— О, так і зробимо! — вигукнула Люсі.
— Ти з нами? — запитав Каспіян у Юстаса, котрий вийшов на палубу з забинтованою рукою.
— Що завгодно, лиш би подалі від цього клятого човна, — сказав Юстас.
— Клятого? — перепитав Дриніян. — Про що це ти?
— У цивілізованих країнах, як моя, — пояснив Юстас, — кораблі великі настільки, що, перебуваючи на борту, ти навіть не здогадуєшся, що пливеш морем.
— З таким самим успіхом можна просто залишитися на суходолі, — сказав Каспіян. — Попроси їх спустити човна, Дриніяне.
Король, мишак, обоє Певенсів та Юстас сіли у човен і рушили до феліматського узбережжя. Коли товариство зійшло на берег, всі обернулися і подивились, як човен відпливає назад. Дивовижно, наскільки крихітним видавався "Досвітній мандрівник".
Люсі, звісно, була босою — черевики злетіли з неї ще у воді, однак ступати м'якою травичкою не таке вже й тяжке випробування.
Так приємно було знову опинитись на суходолі, вдихати запахи землі та рослин, незважаючи на те що поверхня спершу гойдалася, наче корабель, як це завжди буває після морської прогулянки. Тут виявилось набагато тепліше, ніж на борту, і Люсі відчувала блаженство, крокуючи по піску. Десь близько щебетав жайвір.
Вони попрямували вглиб острова, нагору, досить крутим, хоча й невисоким пагорбом. На вершині друзі озирнулись і побачили "Досвітнього мандрівника", котрий блищав, наче величезна комаха, і поволі йшов на веслах у західному напрямку. Товариство обігнуло гребінь, і корабель зник з їхнього поля зору.
Тепер перед ними лежав Дурн, відокремлений від Фелімата каналом у милю завширшки, далі, трохи лівіше, виднівся острів Авра. На Дурні легко можна було побачити біле містечко Нерровгейвен.
— Агов! А це що? — несподівано вигукнув Едмунд.
Посеред зеленої долини, до якої вони наближались, під деревом сиділо шестеро чи семеро озброєних чоловіків, брутальних на вигляд.
— Не кажіть їм, хто ми такі, — сказав Каспіян.
— Благаю, Ваша Величносте, чому? — вигукнув Рипічип, котрий погодився їхати верхи на плечі Люсі.
— Я щойно зрозумів, — відповів Каспіян, — що тут дуже давно нічого не чули про Нарнію. Можливо, вони більше не вважають себе нашими підданими. У такому випадку не зовсім безпечно називати себе королем.
— Ми маємо мечі, пане, — мовив Рипічип.
— Авжеж, Ріпе, маємо, — сказав Каспіян. — Проте, якщо йдеться про необхідність знову завойовувати острови, я волів би повернутися з більшим військом.
Вони вже досить близько підійшли до незнайомців, і один з них — чорнявий парубок — закричав:
— Доброго вам ранку!
— Доброго ранку й вам, — привітався Каспіян. — Чи Самотні Острови все ще мають губернатора?
— Звісно, мають, — відповів чоловік, — губернатора Ґумпоса. Його ясновельможність у Нерровгейвені. Та ви зупиніться і випийте з нами.
Каспіян подякував, хоча ні він, ані решта не були в захваті від вигляду нових знайомих, і товариство розсілося на траві. Та щойно вони піднесли келихи до вуст, як чорнявий чоловік кивнув своїм компаньйонам і, не встигнувши й оком змигнути, п'ятеро мандрівників відчули, що їх схопили міцні руки. Якусь мить боротьба ще тривала, проте перевага незнайомців була явною, і ось незабаром наших друзів обеззброїли і скрутили їм руки за спинами. І лише Рипічип, люто кусаючись, намагався вирватися з кулака, що його стискав.
— Обережно з тією твариною, Таксе, — сказав вожак. — Не пошкодь його. Він потягне на найвищу ціну, не сумніваюсь.
— Мерзотники! Боягузи! — верещав Рипічип. — Поверніть мого меча і звільніть лапи, якщо насмілитесь!
— Ух ти! — присвиснув торговець рабами (адже це був саме він). — Воно розмовляє! І краще за мене. Хай мені грець, якщо за нього дадуть менше, ніж дві сотні кресцентів.
Келорменські кресценти — основна монета у цих краях — варта приблизно третині фунта.
— То ось хто ви, — мовив Каспіян. — Викрадач і работорговець. Сподіваюсь, ви пишаєтесь цим.
— Ну-ну-ну, — сказав работорговець. — Не треба тут патякати. Чим спокійнішими ви будете, тим краще для нас усіх, ясно? Я роблю це не заради задоволення. Я просто заробляю на прожиття, як і решта.
— Куди ви нас відведете? — запитала Люсі, з певними труднощами вимовляючи слова.
— До Нерровгейвена, — відповів работорговець. — На завтрашній ринок.
— А там є британський консул? — поцікавився Юстас.
— А це що? — запитав чоловік.
Та задовго до Юстасового пояснення работорговець мовив:
— Що ж, з мене досить цієї балаканини. Миша — це чудова здобич, але оцей здатен будь-кого заговорити до божевілля. Ходімо, друзяки.
І ось чотирьох людей зв'язали докупи — не жорстоко, проте ретельно — і примусили йти до берега. Рипічипа несли. Після погрози заткнути йому рота малий припинив кусатися, але ж говорити йому ніхто не забороняв! Люсі не могла вийти з дива: як людина може стерпіти те, що терпів работорговець від мишака! Однак работорговець не протестував, лише промовляв: "Продовжуй", коли Рипічип замовкав, щоб набрати повітря, або вставляв: "Ну просто наче вистава" чи "Чорт забирай, здається, воно розуміє, що говорить!", або "Хто з вас видресирував його?" Це так лютило Рипічипа, що врешті-решт, бажаючи сказати в один момент сотню речей, він мало не задихнувся — і замовк.
Опинившись на березі, з якого було видно Дурн, вони побачили невелике село. На пляжі лежав баркас, а трохи далі — брудний облізлий корабель.
— Ну, юнаки, — мовив работорговець, — давайте без метушні — і не матимете причин для сліз. Всі на борт.
У цю мить з однієї будівлі (гадаю, то була корчма) вийшов приємний бородатий чоловік і сказав:
— Що, Паґу, ти знову зі своїм звичним товаром?
Работорговець, якого звали Паґом, низенько вклонився і мовив улесливим голосом:
— Так, прошу вибирати, ваша ясновельможносте.
— Скільки хочеш за цього хлопця? — запитав бородань, вказуючи на Каспіяна.
— Ах, — зітхнув Паґ, — я знав, що ваша ясновельможність вибере найкращого. Я ж вас не обманюю, пропонуючи щось другосортне. А цей хлопець і мені припав до смаку. Трохи захопився я ним чи що. Я вельми м'якосердий — ця робота зовсім мені не пасує. Однак для такого покупця, як ваша ясновельможність…
— Назви ціну, покидьку, — суворо мовив лорд. — Гадаєш, я слухатиму теревені якогось брудного ділка?