— Воно виглядає страшенно зів'ялим, — стурбовано промовив віслюк.
— Так, звичайно, воно хоче, аби його підлили, — погодилася слониха. — Я гадаю, і хочу вас про це сповістити (без наміру образити будь-кого із присутніх); що, мабуть, для такої роботи мій ніс…
— Я рішуче заперечую проти цього зауваження, — знову не погодився бульдог, але слониха, м'яко ступаючи, вже пішла до річки, наповнила хобота водою і повернулася, щоб заопікуватися дядьком Ендрю. Кмітлива тварина взялася до роботи і вода потужним струменем вилилася на дядька, стікаючи геть за обшивку сюртука, ніби дядько отак ув одежі приймав ванну. Це відродило пана Ендрю до життя. Він остаточно прийшов до тями. Але що то було за пробудження! Та мусимо облишити його: хай трохи подумає про свої "подвиги" (якщо, звісно, він зараз здатен бодай щось усвідомити) і повернутися до важливіших речей.
Перчик із Диґорі мчали галопом. Гомін звірів поступово завмирав удалині, а невеличкий гурт Аслана з вибраними радниками щораз наближався. Диґорі знав, що не наважився б порушити урочистих зборів, коли звірі заговорили, але тепер у цьому і не було потреби. За словом Аслана слон, ворони та й усі решта відійшли вбік. Дигорі зіскочив з коня й опинився віч-на-віч з Асланом. Лев виявився ще більшим і ще гарнішим, ще золотосяйнішим і ще страшнішим, ніж собі думав хлопчик. Диґорі навіть не насмілився поглянути йому у вічі.
— Даруйте… пане леве… Аслане… сер? — запитально глянув на нього Диґорі. — Чи не могли б Ви… можу я… вибачте, чи не дали б Ви мені трохи чарівного плоду цієї країни на ліки для моєї мами?
Він одчайдушно сподівався, що лев відповість "так" і до нестями боявся, що той може сказати "ні". Та Диґорі розгубився, коли не сталося ні того, ні іншого.
— Це хлопець, — промовив Аслан, дивлячись не на Диґорі, а на своїх радників. — Ось хлопець, який учинив це. Через нього все і сталося.
"О, шановний, — подумав Диґорі, — що такого зробив я на цей раз?"
— Сину Адамів, — сказав лев, — зла чаклунка проникла в мою новонароджену землю Нарнію. Поясни цим добрим звірам, як вона сюди потрапила.
Десятки розмаїтих можливих виправдань зароїлися у голові Диґорі, але йому вистачило розуму розповісти чисту правду.
— Це я привів її, Аслане, — тихо відповів хлопець.
— Нащо?
— Хотів вигнати її з нашого світу у її світ. Я думав, що веду її назад, на її власне місце.
— А як вона опинилася у вашому світі, сину Адамів?
— Через… через магію.
Лев нічого не відповів і Диґорі подумав, що розповів замало:
— Це мій дядько Ендрю, — сказав хлопець. — Він послав нас поза наш світ за допомогою чарівних перстенів. Зрештою, я був змушений, бо спершу він послав Поллі, а потім ми зустріли чаклунку, у місті під назвою Черн, і вона якраз ухопила нас, коли…
— Ви зустріли чаклунку? — перепитав лев низьким голосом, який, вдавалося, от-от перейде у погрозливе рикання.
— Вона пробудилася, — нещасним голосом відповів Диґорі. Хлопець зробився блідий як крейда. — Маю на увазі, то я розбудив її. Бо хотів знати, що станеться, коли вдарю у дзвона. А Поллі не хотіла цього. Вона не винна. Я… я скрутив її. Знаю, мені не слід було цього робити. Думаю, я був трохи зачарований по тому, як прочитав напис під дзвоном.
— Справді? — запитав Аслан таким же низьким і глибоким голосом.
— Ні, — зашарівся Диґорі. — Тепер розумію, що це неправда. Я тільки вдавав.
Запала довга пауза. І Диґорі думав собі: "Я все зіпсував. Тепер уже нічого не можна буде зробити для мами".
Коли лев заговорив знову, то звернувся не до Диґорі.
— Бачите, друзі, — промовив він. — Ще перед тим як сім годин тому я подарував вам новий чистий світ, сюди вже увійшли сили зла: їх розбудив і привів сюди цей син Адама. — Всі звірі, навіть Перчик, звернули свої погляди до Диґорі, і бідоласі захотілося чимскоріш провалитись крізь землю. — Та не варто засмучуватися, — продовжував лев, звертаючись до звірів. — Лихо таки прийде сюди, та спливе ще багато часу, заки на мене впаде найгірше… А зараз запровадьмо такий порядок, із яким тут іще сотні років буде радісна земля радісного світу. Й оскільки раса Адамова нанесла рану цьому світові, то вона й допоможе зцілити її. Підійдіть-но ближче, І ви теж.
Останні слова стосувалися до Поллі та візника, що саме надійшли. Поллі, широко відкривши рота й очі, пильно вдивлялася в Аслана, все міцніше тримаючи візника за руку. Візник, кинувши погляд на лева, зняв свого капелюха. Ще ніхто не бачив його без капелюха, а без нього він виглядав молодшим, гарнішим і справді більше був схожий на селянина, ніж на лондонського візника.
— Сину, — звернувся Аслан до візника, — я давно знаю тебе. Чи знаєш ти мене?
— Гм… ні, сер, — відповів візник, — у кожному разі, не в звичайному розумінні. Та якось відчуваю, ніби можу поводити себе дуже вільно, тому що ми вже раніше зустрічалися.
— Це добре, — промовив лев. — Ти знаєш більше, ніж думаєш. І житимеш, щоб пізнати мене ліпше. Як тобі ця країна?
— Чудова учта, сер, — відповів візник.
— Тобі б хотілося жити тут завжди?
— Гм, бачите, сер, я одружений чоловік, — відповів візник — Якби моя дружина була тут, то, мені здається, ніхто з нас не захотів би повернутися до Лондона: ми ж обоє сільські люди.
Аслан закинув догори свою гривасту голову, розтулив рота — і з нього вихопилася одна протяжна нота. Не дуже гучна, а проте повна сили. Серце підстрибнуло у грудях Поллі, коли вона почула її. Дівчинка була цілковито впевнена, що то був поклик і що кожен, хто його почув, захотів би йому підкоритися, мало того, здатен був це зробити, хоч які світи та століття лежали б поміж ним і левом. Ось чому Поллі, хоча й була зачудована, анітрохи не здивувалась, коли зненацька молода жінка з добрим та чесним обличчям вийшла нізвідки і стала поруч. Поллі одразу зрозуміла, що це дружина візника, і перенеслася вона з нашого світу не після втомливої подорожі з чарівним перснем, а швидко, просто і делікатно, — так, як птаха прилітає до рідного гнізда. Молода жінка, очевидно, саме прала, бо на ній була запаска, рукави закочені по лікті, а на руках мильна піна. Якби вона мала час перебратися у святочне (її найкращий капелюшок мав на собі штучні вишеньки), то виглядала б недоречно, а так була досить мила.