"Що ви думаєте про цього Ямамото, пане молодший лейтенант?" — запитав сержант.
"Здається, він з органів особливого призначення, — відповів я. — Справжній спеціаліст, якщо так добре по-монгольському балакає. І знає тутешню місцевість, як своїх п'ять пальців".
"І я так вважаю. Спочатку гадав, що він з тих бандитів, що втерлися в довіру військового начальства. Та цей не такий. Бо я їх добре знаю. Вони тільки те й роблять, що безперестанку базікають — що було й чого не було. А коли що, то відразу хапаються за пістолет. А наш Ямамото — не такий легковажний. Нічого не скажеш, сміливий. Видно, офіцер високого рангу. Я десь чув, начебто наше командування створює диверсійні загони з монголів, які служили на Хінгані.[31] Для цього викликали кількох спеціалістів з диверсійних операцій. Можливо, Ямамото з цим пов'язаний".
Капрал Хонда стояв віддалік з гвинтівкою на варті. Я поклав браунінг поряд на землю, щоб мати його напохваті. Сержант Хамано, знявши гетри, розминав ноги.
"Це лише моє припущення, — вів далі Хамано. — Може, той монгол — насправді антирадянський офіцер монгольської армії, що хоче встановити таємний зв'язок з нашими".
"І таке можливе, — сказав я. — Але ти б краще не казав зайвого при сторонніх. Бо голови позбудешся".
"Та я не такий дурень. Це я лише тут таке собі дозволяю, — відповів Хамано, посміхаючись, але відразу посерйознішав. — Але якщо це так, то нас справді очікує небезпека. Бо навіть може статися війна".
Я кивнув. Монголія вважалася незалежною, а насправді була сателітом СРСР, який повністю тримав її у своїх лещатах. У цьому розумінні вона нічим не відрізнялася від Маньчжоу-Го, де реальна влада належала японській армії. Однак було добре відомо, що в Монголії діяли підпільні антирадянські групи, які мали таємні зв'язки з нашими військовими в Маньчжоу-Го й досі вчинили кілька заворушень. Ядро цих груп становили військові, в яких викликало опір свавілля Радянської армії, землевласники, невдоволені насильницькою колективізацією, і ламаїстські монахи, яких налічувалося понад сто тисяч. За межами країни ці групи могли спиратися лише на японські війська, розміщені в Маньчжурії. І взагалі вони ставилися до нас, також азіатів, набагато приязніше, ніж до росіян. Минулого тридцять сьомого року було викрито план великомасштабного заворушення в Улан-Баторі й проведено масові чистки. Кілька тисяч військових і монахів було страчено як контрреволюціонерів за зв'язок з японською армією, та однаково антирадянські настрої подекуди все ще тліли. А тому не дивно, що офіцери японської розвідки переходили через ріку Халхін-Гол і таємно зустрічалися з антирадянськими монгольськими офіцерами. Щоб запобігти цьому, монгольські сторожові загони патрулювали кордон з Маньчжоу-Го й оголосили забороненою зоною прилеглу до нього територію завширшки десять-двадцять кілометрів. Однак простежити за таким величезним районом не могли.
Навіть якби заворушення виявилося успішним, радянські війська негайно втрутилися б, щоб придушити його. І тоді повстанці звернулися б по допомогу до японської армії. Якби так сталося, то Квантунська армія мала б підстави для військового втручання. Бо захопити Монголію — це все одно що всадити ножа в бік СРСР в Сибіру. Верховна ставка в Токіо, кажуть, намагалася стримати такі наміри, але штаб Квантунської армії, переповнений амбіційними особами, такого шансу не пропустив би. У такому разі справа не закінчилася б прикордонним конфліктом, а перейшла б у справжню війну. Якби справжня японсько-радянська війна почалася на маньчжурсько-радянському кордоні, то, можливо, у відповідь на це Гітлер вторгнувся б у Польщу та Чехословаччину. Саме це хотів сказати Хамано.
Уже розвиднилось, а Ямамото не повернувся. Останнім вартував я. Сидячи з гвинтівкою, взятою у Хамано, на невисокому піщаному пагорбі, я невідривно споглядав небо на сході. Світанок у Монголії — незвичайне видовище. На небокраї раптом серед темряви виплила тьмяна лінія і посунула щораз вище і вище. Здавалося, ніби з неба простяглася велетенська рука й почала неквапливо знімати із Землі нічне покривало. Яка велична картина! Як я вже казав, велич цього світу набагато перевищувала мою здатність збагнути її. Поки я дивився, мене не покидало відчуття, ніби моє власне життя поступово тоншає і зникає. Там, де немає місця таким дрібницям, як людські справи і клопоти. Така картина повторювалася мільйони, мільярди разів, з давніх-давен, коли ще на Землі не було того, що зветься життям. Забувши, що стою на варті, я заворожено дивився, як народжується новий день.
Коли сонце зовсім виплило над небокраєм, я закурив, надпив води із баклаги і справив малу нужду. І згадав про Японію. Уявив собі моє рідне село на початку травня — пахощі квітів, жебоніння річки, хмари в небі. Згадав давніх товаришів і рідню. Солодкий смак рисових коржиків, загорнутих у дубові листки. Я не дуже люблю солодощі, але того разу мені до смерті захотілося коржиків. За них я віддав би половину моєї піврічної платні. Подумавши про Японію, я відчув себе покинутим на краю світу. Я не міг збагнути, чому ми повинні, ризикуючи життям, воювати за цю неосяжну безплідну землю, непотрібну ні військовим, ні промисловцям, де немає нічого, крім потолоченої брудної трави та блощиць. Я був готовий воювати й загинути за батьківщину, але віддати своє єдине життя за голу пустелю, що не родить жодного зернятка, — повна нісенітниця.
Ямамото повернувся удосвіта наступного дня. Того ранку я знову стояв на останній варті й знічев'я поглядав на ріку, як раптом почув щось схоже на кінське іржання, й, квапливо обернувшись, спрямував дуло гвинтівки туди, звідки доносилися звуки. Ковтнув слину — так голосно, що сам здригнувся. Палець на гашетці тремтів — досі я ні разу ні в кого не стріляв.
Однак за кілька секунд, ніби переваливши через бархан, з'явився кінь з Ямамото в сідлі. Усе ще тримаючи палець на гашетці, я оглянувся навколо, але, крім Ямамото, нікого більше не помітив — ні монгола, який зустрічав його перед тим, ні ворожих солдатів. Лише в небі на сході, немов зловісна кам'яна брила, висів великий білий місяць. Схоже, що Ямамото був поранений у ліву руку — про це свідчила пов'язка з просякнутого кров'ю носовика. Я розбудив Хонду і звелів йому доглянути коня. Видно, кінь пробіг довгу дорогу, бо важко дихав і стікав потом. Хамано став замість мене на варту, а я добув аптечку й узявся обробляти рану Ямамото.