Того ж дня ввечері, коли ми облаштовували свій бівуак, до нас під'їхав якийсь монгол. Зазвичай монголи їздять на високих сідлах, і їх здалека можна помітити. Сержант Хамано, побачивши незнайомця, схопив гвинтівку, але Ямамото зупинив його: "Не стріляй!" Хамано, не кажучи ні слова, повільно опустив дуло гвинтівки. Ми всі четверо застигли на місці й чекали, коли під'їде вершник. За плечима в нього висіла гвинтівка радянського виробництва, на поясі висів маузер. Заросле обличчя, на голові шапка з повислими вухами. На ньому був такий же засмальцьований одяг, як на кочівниках, але його постава зразу видавала, що він — професійний військовий.
Чоловік спішився і заговорив з Ямамото, здається, по-монгольському. Я трохи розумів і російську, і китайську мови, але та була іншою. Ось чому я подумав, що це була монгольська. Ямамото відповідав тією ж мовою, а тому я ще більше впевнився, що він — офіцер розвідки.
"Молодший лейтенанте Мамія! — сказав Ямамото. — Я вирушаю з цим чоловіком, на скільки — не знаю, але хочу, щоб ви чекали на мене тут. І, звичайно, постійно ставте вартового. Якщо ж я не повернуся через тридцять шість годин, то повідомте про це у штаб. Пошліть когось на той берег, на спостережний пункт армії Маньчжоу-Го". Я відповів, що все зрозумів. І Ямамото, сівши на коня, рушив разом з монголом на захід.
Залишившись утрьох, ми влаштували бівуак і сяк-так повечеряли. Готувати щось на вогні ми не могли. Навколо, наскільки око сягало, простягався дикий степ, на якому, крім піщаних барханів, не було видно нічого, за чим можна сховатися, і будь-який димок міг навести на нас ворога. Тому ми поставили намет внизу, за барханом, і підкріпилися сухарями та холодними м'ясними консервами. Як тільки сонце спустилося за обрій, усе навколо огорнула пітьма, а на небі заяскріли незчисленні зірки. Крізь шум води у ріці було чути, як десь завивали вовки. Ми лежали на піску, відпочиваючи від денної втоми.
"Пане молодший лейтенант, ми влипли в небезпечну історію", — сказав Хамано. "Та начебто", — відповів я.
До цього часу ми — я, сержант Хамано й капрал Хонда — уже добре пізнали один одного. Оскільки я був новопризначеним необстріляним офіцером, то такий досвідчений сержант, як Хамано, мав би сторонитися і глузувати з мене. Та от у нас із Хамано так не сталося. Він відчував до мене щось схоже на повагу за те, що я отримав університетську освіту, а я не надавав значення військовим рангам і високо цінував його військовий досвід та практичну кмітливість. До того ж, він народився в Ямаґуті, а я по сусідству — в Хіросімі. Тож мимоволі ми знайшли спільну мову й здружилися. Він розповідав мені про війну в Китаї. Хамано, уроджений солдат з початковою освітою, мав свої сумніви щодо цієї набридливої, нескінченної війни і щиро ділився ними зі мною. "Я — військовий і готовий воювати, — казав він. — Я готовий вмерти за батьківщину. Бо це — моя робота. Але ця війна, пане молодший офіцер, якою ми ось зараз зайняті, що не кажіть, нечесна. Ця війна без лінії фронту, й ти не можеш стати у відкритий бій з ворогом. Ми наступаємо. А ворог, майже не воюючи, тікає. Розбиті китайські війська скидають свою військову форму й змішуються з цивільними. А коли так, то нам навіть незрозуміло, хто ворог. А тому ми вбиваємо багатьох невинних людей і називаємо це "полюванням на бандитів" або "на ворожих недобитків". Грабуємо продовольство. Нічого іншого не залишається, бо лінія фронту швидко посувається вперед, а постачання запізнюється. Полонених нам доводиться вбивати, бо нема куди їх помістити й нема чим нагодувати. Усе це неправильно. А якого страхіття в Нанкіні[28] ми натворили! Наша частина також у тому брала участь. Десятки людей позвалювали у колодязь і закидали гранатами. Язик не повертається сказати, що ще вони накоїли. У цієї війни немає якоїсь великої ідеї. Це просто взаємознищення, от і все. Кінець кінцем, найбільшої наруги зазнають бідні селяни, яким байдуже до всіх цих ідей. Ніщо їх не цікавить — ні Гоміндан, ні маршал Чжан,[29] ні 8-ма армія,[30] ні ми. Їм би тільки поїсти. Я сам з бідної рибацької родини і знаю, як бідняки живуть. Вони зранку до вечора надриваються на роботі й ледве-ледве заробляють на прожиток. Я не можу повірити, що ми заради Японії вбиваємо їх тут без усякого розбору".
На відміну від Хамано, капрал Хонда багато про себе не розповідав. Узагалі був мовчазним і завжди тільки уважно слухав наші розмови. Незважаючи на свою мовчазність, не здавався похмурим. Просто ніколи першим не розкривав рота. Через це я іноді ловив себе на думці, що зовсім не знаю, про що він думає, але неприязні до нього не відчував. Скоріше навпаки — його спокійність зм'якшувала людські серця. Хоч би що сталося, він зберігав цілковиту незворушність і майже не змінювався на обличчі. Хонда народився в Асахікаві, де його батько володів невеличкою друкарнею. На два роки молодший за мене, він після закінчення середньої школи разом зі старшим братом допомагав батькові в роботі. Він був наймолодшим із трьох братів, найстарший з них два роки тому загинув на війні в Китаї. Хонда любив читати — як тільки траплялася вільна хвилина, прилягав де-небудь з книжкою про буддизм у руках.
Як я вже казав, Хонда не мав бойового досвіду, але був здібним солдатом, хоча пройшов в Японії тільки однорічну військову підготовку. У кожному взводі обов'язково знайдеться один чи два таких, як він. Вони витривалі, ні на що не скаржаться, свої обов'язки виконують беззаперечно. Фізично здорові, мають кмітливий розум. Швидко сприймають те, чого їх навчають, і вміють як слід застосовувати його на практиці. Хонда був одним з таких. Крім того, він пройшов підготовку як кавалерист, а тому краще від усіх нас знався на конях і дбайливо доглядав шістьох, яких ми мали. І не просто доглядав. Нам навіть здавалося, ніби він розуміє їхній настрій до найменших дрібниць. Сержант Хамано зразу визнав здібності капрала і зі спокійною душею йому багато чого доручав.
Тому, незважаючи на різношерстість нашого загону, ми добре розуміли один одного. Оскільки ми не становили регулярної частини, то не дотримувалися педантично ніякої формальності. Нас, так би мовити, сама доля звела чи що. Тому-то Хамано міг вести зі мною досить відверті розмови, неприпустимі між сержантом та офіцером.