— Хіба я не казав, що її не так легко продати? — гордовито промовив він. — Можете не турбуватися, вона й далі дешевшатиме. А, до речі, як там у вас справи? Гроші збираєте?
Того ж вечора, годині о восьмій, умиваючись, я відчув, що пляма на щоці запекла. Торкнувся пальцем — відчув слабе тепло, раніше невідоме. Колір плями став яскравішим, ніж раніше, із фіолетовим відтінком. Затамувавши подих, я довго і так пильно вдивлявся в дзеркало, що аж власне обличчя поступово здалося мені чужим. Пляма наче щось настійно від мене вимагала. Я не відривав погляду від себе в дзеркалі, а моє відображення так само мовчки прикипіло очима до мене.
Мені будь-що треба придбати цей колодязь.
От якого висновку я дійшов.
4
Пробудження від зимової сплячки
Ще одна візитна картка
Анонімність грошей
Хоча я хотів мати земельну ділянку, та це, звісно, не означало, що вона негайно потрапить у мої руки. Сума грошей, яку я реально міг роздобути, майже дорівнювала нулеві. З материної спадщини дещо залишилося, але й цього невдовзі не стане — витрачу на прожиток. Ні роботи, ні майнової застави для отримання кредиту я не мав. Ніде в світі не знайшлося б жодного банку, який такій людині, як я, просто з доброти позичив би грошей. Коротко кажучи, гроші доведеться брати з повітря, як фокуснику. І то якнайшвидше.
Одного ранку я пішов на станцію й купив у кіоску серію з десяти лотерейних білетів, кожний з яких міг принести виграш у п'ятдесят мільйонів єн. Приколовши їх кнопками на стіні в кухні, я щодня сідав на стілець і дивився на них уважно, цілими годинами, ніби очікуючи появи на них таємничого ключа, зрозумілого тільки мені. Однак через кілька днів щось схоже на інтуїцію підказало мені:
У лотерею я ніколи не виграю.
Інтуїція швидко змінилася впевненістю. Прогулятися до станції, купити кілька лотерейних білетів і очікувати розіграшу — так просто розв'язати проблему абсолютно не вдасться. Треба роздобути гроші власними силами, використавши свої здібності. Порвавши й викинувши всі лотерейні білети, я знову став у ванній і вдивлявся в дзеркало над раковиною. "Напевне, має знайтися якийсь спосіб", — звертався я до власного відображення, але відповіді, звісно, не отримав.
Утомившись від сяких-таких думок, сидячи безвилазно дома, я вирішив вийти надвір і поблукати по околиці. Такі безцільні прогулянки тривали днів три-чотири, а коли й вони обридли, я сів на електричку й подався до Сіндзюку. Мені захотілося поїхати туди після довгої перерви, коли я опинився поблизу нашої станції. Адже зовсім непогано подумати в іншій обстановці. Та й в електричці, якщо згадати, я давно не їздив. Опускаючи дрібняки в касу-автомат, навіть зніяковів від незвички. Востаннє я був на станції Сіндзюку півроку тому — коли біля її західного виходу помітив того парубка з футляром гітари й пішов услід за ним.
Після довгої перерви вуличний натовп мене пригнічував. Від самого вигляду людського потоку мені перехопило подих, частіше закалатало серце. Оскільки година пік минула, штовханини не мало б бути. Спочатку я ледве пробивався крізь цю юрбу, яка швидше скидалася на велетенський бурхливий потік, що змітає гори й зносить будинки. Трохи пройшовши в цьому потоці, я зайшов у кав'ярню, щоб заспокоїтися, і сів біля вікна, що виходило на широку вулицю. У таку ранню пору відвідувачів виявилося небагато. Я замовив чашку теплого какао й відчужено спостерігав перехожих за вікном.
Скільки часу я просидів — не знаю. Можливо, хвилин п'ятнадцять-двадцять. Раптом я спіймав себе на тому, що пильно супроводжую очима відполіровані до блиску "мерседеси", "ягуари" і "порше", що помалу просувалися заповненою автомашинами вулицею. У променях уранішнього сонця, після дощу, їхні кузови надміру сліпили очі — так, ніби подавали мені якийсь знак. Вони були без жодної подряпинки, жодної плямки. "А їхні власники мають гроші", — подумав я. Така думка ніколи не приходила мені раніше. Я поглянув на своє відображення у вікні й поволі похитав головою. Уперше в житті гроші були потрібні мені до зарізу.
З настанням обідньої пори кав'ярню заповнили відвідувачі, і я вирішив пройтися вулицями. Ніякої мети я не мав — просто захотів поблукати містом після довгої перерви. Переходячи з однієї вулиці на іншу, я тільки думав про те, щоб не зіткнутися із зустрічними перехожими. Ішов, підкоряючись світлофору, куди ноги несли — праворуч, ліворуч, прямо. Засунувши руки в кишені, зосередився на ході як фізичному процесі. З головної вулиці з рядами вітрин універмагів і великих крамниць я пірнув у завулок з крикливо прикрашеними "порношопами", пройшов гамірний квартал з багатьма кінотеатрами, повз тихий сінтоїстський храм і знову повернувся на одну з центральних вулиць. День видався теплий, і більшість перехожих уже була без курток чи пальт. Подував приємний вітерець. Раптом я помітив, що опинився на знайомому місці. Побачив під ногами викладений плитками тротуар, невелику скульптуру і скляну стіну, що вивищувалася перед очима. Я стояв посеред площі перед велетенською будівлею — саме там, де, за дядьковою порадою, минулого літа я спостерігав за перехожими. Це тривало одинадцять днів, а після того я випадково помітив того дивного парубка з футляром гітари й у передній того незнайомого дому дістав битою по лівій руці. І от безцільно поблукавши по Сіндзюку, я знову опинився на тому ж місці.
Як і колись, купивши в "Данкін Донатс" кави й пампушок, я вмостився на лавку на площі. Їв і розглядав обличчя перехожих. Завдяки цьому я потроху заспокоювався. Не знаю чому, але мені стало затишно, наче я знайшов у стіні підходящу для себе нішу. Як давно я не дивився на людей! І не тільки на людей. Упродовж останніх півроку я насправді майже ні на що не дивився. Випроставшись на лавці, я дивився на людей, на хмарочоси, на ясне весняне небо, що прозирало в просвітах хмар, на різнокольорові рекламні щити, на газету, залишену поблизу. З наближенням вечора я почав відчувати, ніби до навколишніх предметів потроху поверталися барви.
Наступного ранку я знову вирушив на електричці до Сіндзюку. Знову сів на ту ж лавку й узявся розглядати обличчя перехожих. Ополудні випив кави, з'їв пампушку. До вечірньої години пік сів в електричку й повернувся додому. Наступного дня повторив те ж саме. Як я і сподівався, нічого не відбулося. Нічого я не відкрив. Загадки так і залишалися загадками, запитання — запитаннями. Однак у мене з'явилося невиразне відчуття, ніби я потроху до чогось наближаюся. Стоячи перед дзеркалом у ванній кімнаті, я власними очима міг упевнитися в цьому. Родимка ставала яскравішою, теплішою. "Вона живе", — подумав я одного разу. Живе так само, як і я.