Жаль мені його дуже, і я кажу тобі це на повен голос.
Кажуть люди, що німці боялися його, як смерті, —відповів зброєносець.
Трохи згодом запитав:
— Тепер повернемось до замка?
— Через Недзбож,—відповів Збишко. Вони в'їхали в Недзбож і попрямували до садиби,
в якій їх прийняв старий дідич Желех. Юранда вже не застали, але Желех сповістив їм добру новину:
Терли його тут снігом мало не до кісток,—сказав він,—і вино лили йому в рот, а потім парили в лазні; тут він і почав дихати.
Живий? — радісно запитав Збишко, який при цій звістці забув про свої власні справи.
Живий, але бог його знає, чи виживе, бо душа не любить повертатися з півдороги.
— Нащо ж його повезли?
— Бо за ним прислали від князя. Скільки, було в домі перин, обклали його ними та й повезли.
— А про. дочку нічого не казав?
— Він ледве почав дихати, мова ще не повернулася
до нього.
— А інші?
— А інші уже в бога за піччю. Не будуть, бідолахи, на всеношній, хіба на тій, що сам господь на небі відправить.
— Жодний не ожив?
— Жодний. Ідіть до хати, чого це ми в сінях розмовляємо. А якщо хочете їх бачити, то вони лежать в челядні коло вогню. Ідіть же до хати.
Але вони поспішали й не хотіли зайти, хоч старий Желех і радий був затягти їх до себе, щоб наговоритись. Від Недзбожа до Цеханова залишився ще чималий шмат дороги, а Збишка як вогнем пекло, щоб якнайшвидше побачити Юранда і що-небудь від нього довідатись.
Отже, вони, як тільки могли, поспішали засніженою дорогою. Коли приїхали, було вже після півночі і всеношна в двірцевій каплиці якраз скінчилась. Збишко зачув мукання волів та бекання кіз: їхні голоси, за старим звичаєм, наслідували віруючі на пам'ять про те, що Ісус Христос народився в яслах. Після відправи до Збишка вийшла княгиня з засмученим і перестрашеним обличчям і спитала:
А Дануська?
Нема її. Невже Юранд нічого не сказав? Я чув,
що він живий?
— Господи милосердний!.. Це божа кара й горе нам! Юранд не заговорив і лежить, як колода.
— Не бійтеся, милостива пані! Даyуська залишилася в Спихові.
— Звідки ти знаєш?
Бо ні в одних санях нема й сліду жіночих уборів. Не віз би ж він її в одному кожусі.
Правда, як бог свят!
Очі її враз заблищали радістю, і вона вигукнула:
— О маленький Ісусе, що сьогодні народився, видно, не гнів твій, а благословення витає над нами!
Проте прибуття Юранда без дівчини змусило її задуматись, і вона питала далі:
— Нащо б же йому залишати її вдома?
Збишко розказав їй про свої міркування. Вони здалися їй слушними, але не викликали у неї великих побоювань.
Тепер Юранд завдячуватиме нам своїм життям,— сказала вона, — а насправді — тобі, котрий поїхав його відкопувати. Це ж треба замість серця камінь в грудях мати, щоб далі упиратися! В цьому є для нього також і божа пересторога, щоб не воював з господнім таїнством. Як тільки він опритомніє та заговорить, я зараз же йому розкажу.
Треба, щоб він спочатку очуняв, бо ще невідомо, чому він не взяв Дануськи. Може, вона, боронь боже, хвора?
Не балакай абичого! Мені й так сумно, що її нема. Якби вона була хвора, то він од неї не поїхав би!
Це правда! — сказав Збишко.
І вони пішли до Юранда. В кімнаті було гаряче, як у лазні, й ясно, бо в каміні горіли великі соснові поліна. Ксьондз Вишонек пильнував хворого, який лежав під ведмежими шкурами з блідим обличчям, із злиплим від поту волоссям і з заплющеними очима. Рот у нього був відкритий, і хоч він дихав з великим зусиллям, але так глибоко, що шкури, якими він був укритий, то підіймалися, то опадали.
Ну, як він? — спитала княгиня.
Увілляв йому збанок гарячого вина в рот,— відповів ксьондз Вишонек,— і з нього верне піт.
Він спить чи ні?
Може, й не спить, бо дуже носить боками.
— А пробували говорити до нього?
— Пробував, але він нічого не відповідає, думаю, що й до світанку не заговорить.
— Будемо чекати світанку, — сказала княгиня. Ксьондз Вишонек став наполягати, щоб княгиня
йшла на спочинок, але вона не хотіла його слухати, їй завжди і в усьому хотілося дорівнятись в християнських доброчинствах покійній королеві Ядвізі, в тім числі і в догляді за хворими, та спокутувати своїми заслугами батькові гріхи. Тому вона не минала жодної нагоди, щоб у цій споконвічно християнській країні бути побожнішою за інших і тим самим стерти пам'ять про те, що вона народилась у поганстві.
Крім того, княгині страшенно хотілося почути щонебудь з уст Юранда про Данусю, бо думка про дівчину все-таки непокоїла її. Сівши коло його ліжка, вона почала проказувати молитви, а потім задрімала. Збишко, ще не зовсім здоровий і до того ж натруджений нічною їздою, незабаром наслідував її приклад, і за годину вони обоє так міцно поснули, що проспали б, мабуть, до білого дня, якби їх не розбудив дзвін з домової каплиці.
Той дзвін розбудив і Юранда. Він розплющив очі, швидко підвівся й сів на ліжку і, кліпаючи очима, почав обдивлятися навколо.
— Слава Ісусу Христу!.. Як ви себе почуваєте? — спитала княгиня.
Але він, очевидно, ще не зовсім опам'ятався, бо дивився на неї, немов не впізнавав, і через деякий час вигукнув:
— Сюди! Сюди! Розкопайте замет!
— Заспокойтесь, бога ради, ви вже в Цеханові! — знов озвалася княгиня.
Юранд наморщив чоло, як людина, якій трудно щось пригадати, і відповів:
— В Цеханові?.. Донька чекає і... князь з княгинею... Данусько! Данусько!..
І раптом заплющивши очі, Юранд знову впав на постіль. Збишко і княгиня злякалися, чи він, бува, не вмер, але в ту ж мить Юранд почав рівно й глибоко дихати, як людина, що поринула в міцний сон.
Отець Вишонек приклав пальця до вуст і дав рукою знак, щоб його не будити, потім шепнув:
— Може, він отак проспить цілий день.
Так, але що він сказав? — запитала княгиня.
Сказав, що дочка чекає його в Цеханові,— відповів Збишко.
Бо ще не опам'ятався,— пояснив ксьондз.
XXVIII
Отець Вишонек побоювався, що й після другого пробудження Юранд ще довго може не опам'ятатися, а тимчасом обіцяв княгині і Збишкові сповістити їх, як тільки старий рицар заговорить, і коли вони вийшли, він також пішов на спочинок. Юранд прокинувся аж на другий день свят перед самим полуднем, але зате цілком притомний. Княгиня і Збишко були при цьому присутні. Він сів на ліжку, подивився на неї, впізнав і промовив: