Хрестоносці

Страница 88 из 214

Генрик Сенкевич

Молодий рицар виїхав наперед і спитав:

— Чому ми звертаємо?

— Бо їх засипало не на дорозі, а отам-о! Бачите, пане, отой вільшник?

Він показав рукою на темніючі вдалині зарості, які вже можна було побачити на сніговій рівнині, бо місяць вийшов з-за хмар і освітив усе навкруги.

— Видно, збилися з дороги.

— Збилися з дороги та й їздили кружка коло річки. В завірюху таке часто трапляється. Їздили та й їздили, поки коні не пристали.

— Як же ви їх знайшли?

Собака привів. — Поблизу немає яких-небудь хат?

Є, але по той бік річки. Тут недалеко річка Вкра.

Давай вчвал! — гукнув Збишко.

Та наказати було легше, ніж виконати наказ, бо хоч мороз брав добрий, але на полі лежав сипкий, глибокий сніг, в якому коні стрягли повище колін, тому їхати довелося повільно. Раптом вони почули, як загавкаг собака, і поперед них забовванів грубий і кривий стовбур верби, над яким у світлі місяця полискувала крона голого гілля.

— Вони далі,— сказав провідник,— поблизу вільшника, але й тут щось мусить бути.

— Ось кучугура під вербою. Посвітіть!

Кілька князівських людей злізло з коней і почало присвічувати смолоскипами, потім один з них гукнув:

— Людина під снігом! Видно голову, ось де!

Єй кінь! — зараз же гукнув і другий.

Відкопати!

Лопати занурились у сніг і почали відкидати його на обидва боки.

За хвилину стало видно постать людини, що сиділа під вербою, в глибоко насунутій на обличчя шапці. Одна рука тримала повід коня, що лежав побіч з зануреною в сніг мордою. Очевидно, чоловік од'їхав від гурту, можливо, для того, щоб швидше дістатись до людської оселі і привести когось на допомогу, а коли кінь його впав, він сховався з підвітряного боку під вербою і тут задубів.

— Присвітіть! — гукнув Збишко.

Слуга підніс смолоскип до обличчя мерця, але одразу трудно було розпізнати ного риси. Аж коли другий слуга підвів йому голову вгору, з усіх грудей вихопився один вигук:

— Пан із Спихова!

Збишко наказав дном слугам взяти його і везти до найближчої хати, а сам, не гаючи часу, подався з рештою людей рятувати інших. По дорозі він думав, що знайде там Дануську, свою дружину, може, неживу, і з усієї сили гнав коня по груди в снігу. На щастя, було вже недалеко — лише кілька стадій. З темряви озвалися голоси: "Сюди!" То кричали люди, котрі раніш залишилися коло засипаних. Збишко доїхав до них і зіскочив з коня.

— За лопати!

Двоє саней уже було відкопано тими, що лишилися стерегти засипаних. Копі й люди в них замерзли, і надії на їх порятунок не було. Де інші запряги, можна було догадатися по снігових кучугурах, хоч не всі сани були завіяні цілком. Коло деяких видно було замерзлих коней, що стояли по черево в снігу, немов пориваючись вперед в останньому зусиллі. Перед одною парою стояв чоловік із списом у руці, по пояс у снігу, нерухомий, як стовп; інші позамерзали коло коней, тримаючи їх за поводи. Смерть спіткала їх, видно, в ту хвилину, коли вони намагались вивести коні з заметів. Один запряг з самого заду зовсім не був заметений. Візничий сидів спереду, скулившись і затуливши руками вуха, а ззаду лежало двоє людей; довгі смуги снігу впоперек їх грудей сполучалися з заметом і прикривали їх, немов ковдрою, а вони, здавалося, тихо й спокійно спали. Декотрі загинули, до кінця борючись з заметіллю, про що свідчили їхні повні напруження пози. Кілька саней перекинулось; в деяких поламались дишлі. Люди щохвилини одкопували кінські спини, зігнуті, як луки, в останньому зусиллі, або встромлені мордами в сніг кінські голови, людей в санях і коло саней, але на жодних не було знайдено жінок. Збишко так орудував лопатою, що аж піт заливав йому очі; серце його нестримно билося, коли він світив в очі трупам, сподіваючись знайти між ними кохане обличчя, але все марно! Вогонь освітлював лише грізні вусаті обличчя спиховських забіяк — ні Данусі, ні іншої якоїсь жінки ніде не було.

— Що ж це таке? — здивовано питав сам себе молодий рицар.

І гукав до людей, які працювали поодаль, питаючи, кого вони знайшли, але ті знаходили тільки чоловіків. Нарешті все було закінчено. Слуги запрягли в сани своїх коней і рушили з трупами до Недзбожа, щоб там у теплі спробувати, чи не пощастить когось повернути до життя. Збишко з чехом і двома слугами залишився, йому спало на думку, що, може, сани з Данусею одбилися від гурту; може, Юранд відправив запряжені найкращими кіньми сани вперед; а може, залишив її десь по дорозі в хаті. Збишко сам не знав, що робити; в усякому разі він хотів оглянути найближчі замети, вільшник, а потім повернутися й шукати по дорозі.

Проте в заметах нічого не знайшли. У вільшнику лише кілька разів блиснули вовчі очі, але ніхто ніде не натрапив на сліди людей і коней. Поле між вільшником і дорогою тепер блищало в місячному сяйві і на білій, невиразній його рівнині подекуди вдалині виднілись темні плями, але то були вовки, які швидко розбігались при наближенні людей.

— Ваша милость! — сказав нарешті чех.— Даремно ми тут їздимо та шукаємо, бо панни із Спихова у валці не було.

— На дорогу! — відповів Збишко.

— Не знайдемо й на дорозі. Я добре дивився, чи нема на якихось санях скринь з жіночими уборами. Нічого такого не було. Панна залишилась у Спихові.

Збишко визнав слушність цієї думки і сказав:

— Дай боже, щоб було так, як ти кажеш. А цех почав розвивати свою думку далі:

— Коли б вона була десь у санях, старий пан не од'їхав би від неї або, од'їжджаючи, взяв би її поперед себе на коня, і ми знайшли б її коло нього.

— Поїдемо туди ще раз,— занепокоєно мовив Збишко.

Йому спало на думку, що, може, воно так і було, як сказав чех. А що, коли там не дуже пильно шукали? Що, коли Юранд узяв поперед себе на коня Данусю, а потім, як кінь упав, Дануся одійшла від батька, щоб знайти йому якусь допомогу. В такому разі вона могла бути десь поблизу.

Але Гловач, немов угадавши його думки, повторив:

— Тоді б знайшовся на санях її одяг, бо не їхала б вона до княжого двору лише в тому, що було на ній.

Незважаючи на це слушне зауваження, вони все-таки поїхали до верби, але ні під нею, ні навколо неї не знайшли нікого. Князівські люди вже забрали Юранда до Недзбожа, і навколо було зовсім пусто. Чех зауважив ще, що собака, який біг з провідником і знайшов Юранда, був би знайшов і панянку. Тоді Збишко з полегкістю зітхнув, майже певний, що Дануся залишилася вдома. Він навіть пояснив собі, як це сталося: очевидно, Дануся в усьому призналась батькові, і він, розсердившись на неї за шлюб, навмисне залишив її вдома, а сам поїхав скаржитися князеві і просити його заступництва перед епіскопом. Подумавши про це, він не міг подолати відчуття полегкості, бо тепер, з смертю Юранда, зникли всі перешкоди. "Юранд не хотів, але бог хотів! — подумав молодий рицар.— А воля божа завжди всесильна". Тепер йому залишається тільки їхати до Спихова, взяти свою Дануську, а потім виконати обітницю, що легше було зробити в приграниччі, ніж у далекому Богданці. "Воля божа! Воля божа!" повторював у думці Збишко. Раптом він засоромився своєї передчасної радості і, звернувшись до чеха, сказав: