Видно, почув її мову отець Миколай, бо на мить замовк, його карі очі зупинились на ній, спалахнули втіхою й тут же затінилися осугою невпевненості. Зореслава примліла з радості, що отець її впізнав, однак він відвів від неї погляд й промовляв далі. Слова його зазвучали металічною твердістю, й Зореслава подумала, що це вона йому додала впевненості. Ловила його погляд, притягувала, та враз згадала про свою слабість, про свій марний вигляд, на якому зосталися вутлі сліди її дівочої вроди, й, заслонивши шаллю обличчя, вслухалася пильно в проповідь.
— Прийшла Марія Магдалина до апостолів, — продовжував священик читати стих із Євангелія, — і сказала: "Я бачила Господа, він воскрес!"
Голос отця міцнішав, ставав лункіший, ніби він намагався прогнати власні сумніви в правді воскресіння, й коли міцно впевнився у вірі, його мова забарвилася докором, з яким зверталися до марновірів пророки:
— Тоді прийшов Ісус до учнів і сказав: "Мир вам!.. А ти, Томо, простягни свою руку і вклади пальці в мою рану підреберну". Зробив так Тома і мовив: "Господь мій і Бог мій!" Й відказав на це Ісус: "Щасливі ті, які, не бачивши, увірували".
Подальшої проповіді Зореслава вже не чула. Пойнята несхитною вірою, влитою в її душу мовою отця, проказала в думці: "Не бачивши, я вірю: воскрес Христос, воскресне Україна!"
Вона дивилася крізь прозору шаль на мужнє обличчя отця Миколая, на його готовність до жертви за віру і волю й згадала своє благання до Богородиці в княжому храмі — послати у світ людину, яка б витримала муки на майбутній хресній прощі. Й відчула неомильно, що цей муж призначений Богом не для неї, а для подвигу, і тільки перед ним вона розкриє сокровенну таємницю, коли прийде найважчий для України час.
Прихожани вклякали перед престолом до Святого причастя. Зореслава тихо вийшла з церкви.
V
Зима сорокового року була нечувано люта. Птахи замерзали на льоту, а ранками сонце двоїлося: на сході вибухали в сталеве небо два вогненні стовпи, з яких один перемінювався в кругле жарево, а другий чорнів, мов надгробний обеліск… Від стужі в лісах тріщали буки, ріки замерзали до дна, а людей морозив страх, коли до сіл заїжджали вантажні машини.
Господарі сушили сухарі й тримали їх у мішках напоготові: червоні опричники давали на збори не більше години. Вискакували з авт з карабінами напереваги, обступали призначені для вивозу в Сибір обійстя, заганяли в кузови старших, дітей кидали на клунки, немов дрова на опал; лемент вдарявся в зледеніле небо, спадав порошею на снігові замети й там ціпенів… З товарної станції у Львові відходили зчеплені з паквагонів, призначених для худоби, ешелони із заґратованими віконцями — набиті ясиром, стугоніли на схід.
Шаленіла червона орда в Галицькому краю: ніхто не мав певності, що доспить спокійно до ранку. По ночах у темних міських вулицях зупинялися чорні воронки, й коли спалахували вікна в якомусь будинку — знали сусіди, що когось там арештовують… Лунали кроки на сходах, на бруку, кремсав нічну тишу короткий гаркіт конвоїрів, клацали двері воронків, й раптовий рев двигунів, схожий на регіт садиста над жертвою, полохав на мить моторошний спокій міста — і вмовкав, немов смерть…
Арештовували просвітян, священиків, учителів, оунівців і навіть капезеушників, запідозрених у націонал–комуністичних переконаннях. А по Різдві сколихнула Львів жахлива чутка: зі шкіл та інститутів енкаведисти забрали понад п'ятдесят дівчаток і всіх розстріляли в бункері на Цитаделі.
Украй стривожений отець Конрад подався зі Страдча до Львова за порадою та заспокоєнням до митрополита, хоч знав, що сам етнарх не знайде втішних слів для свого вихованця.
Й промовив святіший Андрей:
— Сказано в Апокаліпсисі Івана Богослова: коли буде знята друга печать — зірветься з посторонків червоний кінь з вершником, у якому народи впізнають Антихриста, що сіє бурю. А вона вже звіялася. І ніхто не знає, мій сину, що сподіється на світі, як будуть зняті всі сім печатей. Чи суджено нам той час пережити, а чи загинемо? Не думаймо про це, на все воля Господня… Та комусь таки вдасться у тій круговерті уціліти, й може, то будемо не ми. Й не знаємо теж, що доведеться уздріти уцілілим: велике щастя чи незмірне горе. Бо не так багато, як мені бачиться, промине часу, коли два хижі войовники, обидва на червоних конях, вгризуться один одному в горлянки, немов корсари над здобиччю. І в тій гризні загине безліч невинного люду… Мужайся, сину, може, й тобі доведеться вийти на хресну прощу. Не втікай, бо страх неминуче зажене тебе в глухий лабіринт, з якого й душа твоя не матиме сил вибратися. Несхитно йди своєю стезею, яку давно собі обрав. У своїх мислях ти пройшов нею від часів татаро–монгольського іга і в реальній яві опинився сьогодні. Новітні ординці, виховані в жорстокій монгольській школі, й набагато нещадніші, ніж їхні вчителі, прийшли до нас. Така наша доля… Не зійди з хресної дороги, сину, і вір, що в тій війні загине Вавилон.
Загнаний у безнадію народ чекав, немов порятунку, спалаху нової війни, не відаючи, яке горе принесе вона, — адже корсари не знають милосердя, коли ділять здобич.
Спекотне літо сорок першого висушило в Зореслави останні крихти здоров'я, й вона згасала у тихій гарячці, немов недогарок пасхальної свічки. Й думала тепер лише про те, що перед тим як відійти до Бога, треба їй соборуватись. Рештками сил боролася зі смертю, щоб не забрати з собою у вічність заповітну таємницю.
Отець Матвій не відходив від неї, прикладав до її чола долоню й чув під дотиком, як разом з потухаючою гарячкою поволі відступає від неї життя.
Та ще не просила Зореслава розгрішення, немов чогось вичікувала, й утішав себе отець надією, що криза промине, й не наважувався приводити дівчину до останньої сповіді…
Перед світанком задзвеніли шибки на вікнах плебанії, пролунали вибухи не на землі, а десь високо в небі, й подумав отець Матвій, що то чергові летунські маневри, коли літак тягне за собою надутий рукав, а зенітники вправляються у стрільбі по ньому. Проте вийшов на подвір'я, а тоді почув металеве дзвеніння в зеніті. Підвів голову й побачив дві трійки срібних літаків, що розпорювали небо, наближаючись до Львова. Вони враз стрімко знизилися, і з перемістя, де Скнилівське летовище, піднялися чорні клуби диму, а за мить повітря сколихнулося від потужних вибухів.