Зрозумівши, що сталося, отець довго не міг зрушитися з місця — пройняли його суперечливі почуття полегші й страху: розпочалася нова війна, яка прожене безбожну сатанинську владу, але ж хто прийде на її місце — добріший чи лютіший завойовник, і що станеться зі світом, з Галицьким краєм, зі Львовом, з Яновом, з янівською церквою; хто витримає воєнну хуртовину, хто уцілілим пройде крізь вогонь і дим, чей смерть не вибирає — такий закон війни… Стояв отець занімілий на подвір'ї, а в небі дзвенів срібний метал і стихав за східним обрієм.
Трійки літаків пронеслися одна за одною над Львовом, стихло їхнє в'їдливе дзумкотіння, а тоді на Яворівському тракті почувся тупіт тисяч ніг, залунали вигуки й команди. Лави військових безладно товпилися на шляху й обочинах — не був то марш, а панічна втеча, кінця солдатським колонам, які відступали від кордону, не було видно, тільки стирчали над сірою, мов войлок, масою дзьобаті шапки, які враз утратили свою недавню зловісність, що викликала в людей липкий страх.
"Лев, який утікає, стає нікчемнішим від зайця", — зловтішно подумав отець Матвій і квапно подався до плебанії, немовбито радісну звістку ніс Зореславі.
— Війна! — вигукнув він з порога. — Втікають визволителі!
Зореслава підвела з подушки голову, кволо посміхнулася й вимовила ті самі слова, які щойно промайнули в думці отця:
— А які ж то будуть ті нові визволителі?
— Гірше не буде! — впевнено мовив отець і знітився від саркастичної репліки Зореслави:
— Значить, буде зле, бо ж добра не було. А гірше — куди вже гірше… — Й додала по хвилині: — А чому ми, отче, самі не визволяємося, а водно ждемо рятівників? Чей немає на світі добрих завойовників?
Надовго запанувала мовчанка в комірці Зореслави. Отець Матвій і далі не відходив від хворої, а вона знову запала в гарячку. Отець прикладав до її чола вологого рушника, чекав її скону й молився…
Другого дня з плачем і зойками прибігли до плебанії сільські жінки й заговорили одна поперед одної про таке, у що важко було повірити…
До соляних шахт біля Добромиля енкаведисти привели із старосамбірської тюрми кілька сотень в'язнів й живих поскидали у штольні: крики лунали по всій околиці… А у Львові біля тюрем на Городецькій, на Лонського й Замарстинові ревуть заведені трактори, заглушуючи зойки в'язнів, яких розстрілюють у камерах. Кров пливе тротуарами…
Й прошепотіла Зореслава, виборсуючись із гарячки:
— Настав найтяжчий час, отче, і врятувати нас може лише Матір Божа. Пошліть паламаря до Страдча — хай покличе отця Миколая Конрада, щоб висповідав мене…
— Отямся, доню, — заговорив отець. — Небезпечно йти тепер із святими дарами… Чому ж мене не просиш до соборування, дитино?
— Простіть, отче, ви не все знаєте… — прошепотіла Зореслава й додала по хвилині: — Покличте отця Конрада, благаю вас. Зробіть це, поки не пізно…
Юрій, син дяка Прийми, не радив отцеві Миколаєві й батькові йти у такий непевний час до хворої, адже у Янові є свій священик, а лісовими дорогами то тут, то там сновигають чекістські патрулі: наздоганяючи відступаюче військо, виловлюють дезертирів, готових здатися німцям у полон.
Та отець Конрад і слухати не хотів Юркових застережень, передчуваючи, що саме він, а не інший священик, потрібен жінці, яка чекає останнього розгрішення, й звелів дякові Ісайї збиратися в дорогу із святими дарами.
Перечекавши в лісі, поки очиститься тракт від решток солдатського тлуму, вони в тривозі допали до янівської плебанії.
Отець Матвій винувато розводив руками, мовляв, така остання воля вмираючої: аби тільки ви, отче, її соборували. Він завів прибулих до комори, де лежала Зореслава, й отець Конрад стетерів на порозі.
З подушки дивилося на нього змарніле й від марноти аж прозоре знайоме обличчя, образ якого не вступався з отцевої пам'яті всі роки — з того часу, як уперше й востаннє уздрів його на Крилоській горі, — і думав завше про нього, і снив, і марив, й лише один раз з'явився лик дівчини перед ним, коли виголошував за амвоном проповідь: на одну лише мить засвітилося те обличчя і змеркло, сховалося за шовковою шаллю, й подумав тоді отець, що то не Зореслава.
Тепер вона, дивно гарна, наче хвороба висмоктала з її личка страждання, біль, непевність, тривоги й залишила тільки слід колишньої дівочої вроди, невідривно вглядалася в сповідника, перед яким мала відкрити заповітну таємницю. Обличчя хворої здалось отцеві неживим, мов посмертна маска, й на коротку мить засумнівався отець Миколай, що це Зореслава. Та очі її враз засвітилися, всміхнулися, зшерхлі уста заворушились, й вона проказала:
— Нарешті я діждалася вас, отче…
Отець Миколай подав рукою знак дякові, щоб вийшов, уклякнув перед ліжком і припав устами до рук Зореслави, що були складені на грудях, мов у мерця: хвора підготувалася до вічності. Тепер вона розвела їх, діткнулася долонями до отцевого обличчя, її пальці блукали по його бровах, по бороді, по ритвинах на щоках, ніби впевнювались, що це таки він; холодний дотик пальців остуджував його уста, зволожені сльозами.
— Чому аж тепер? — схлипнув отець.
— Дякуймо Богові, що ми ще встигли зустрітися на крайній межі, — проказала Зореслава. — Аж нині вона розлучить нас, бо дотепер кожної миті ми були разом… Нахиліться до мене, отче… Гріхи мої відомі Господу, навіщо вам їх знати… А те, що зараз повім, добре запам'ятайте, — й Зореслава розкрила перед отцем таємницю.
Тоді з останніх зусиль підвела з подушки голову, поцілувала отця в уста й промовила:
— Прощайте… Будьте мужні на хресній прощі…
Й зімкнула очі.
Отець Конрад й дяк Ісайя Прийма верталися в мовчазній скорботі. Сонце вже скотилося над озеро, й гаряче жарево, діткнувшись краєм до води, почало згасати. На тракт упали довгі тіні від сосен, загороджуючи отцеві й дякові дорогу, немов застерігали, щоб не йшли далі, бо ще чутно на шляху тупіт чобіт — то відступають рештки червоної орди, й десь там, за поворотом тракту, ревуть, буксуючи у фосах, машини й горланять комісари.
Дяк Ісайя ніс у руці потир, накритий вишиваною серветкою, й просив отця вернутися до Янова. Отець, не чуючи тієї поради, шепотів молитву: "Отче Небесний, благослови мене на хресну прощу, вділи мені вірності Апостольському престолу й Україні…" Він перейшов через загороджений тінями тракт і ступив на хресну дорогу, яку встиг прокласти й обставити на дванадцятьох стаціях дубовими хрестами; за ним ішов із золотою чашею в руці дяк Прийма й не переставав благати отця вернутися. Та отець Миколай і далі не слухав його — він думав про те, що цей покутний шлях, на який вони вийшли, оповиє колись серпантиною весь край із Страдчівською горою на вершині, й підуть по ньому розкаяні люди, у закамарках душ яких ще тліють рештки совісті й стиду і ще не всякли у пісок забуття сліди родової пам'яті. Вірив у це так щиро, як у Бога, й нічого більше не бачив перед собою — лише хресну дорогу, яка тягнулася від Розточчя вздовж Яворівського тракту й завертала у видолину між горбами, де текла тиха Верещиця.