Аж поки не побачив…
Промарширували Яворівським трактом зайшлі вої, і стиснулося в отця серце від тривоги. Були ті вої в гостроверхих шерстяних шоломах, схожих на ординські кучми, з хижими дзьобами на тім'ях, а на лобах яріли п'ятикутні криваві плями, і мова воїв була чужа, і жадоба до походу на береги останнього моря бризкала з їхніх очей…
І згадалися отцеві лихопророчі слова баскака Ахмета з патерика: "Ви ніколи не будете вільні від орди! Ваші нащадки зігнуть свої шиї в новому ярмі і наввипередки славитимуть новітніх ординських вождів!"
Тож подався отець до Янова, щоб побачити, як поводяться люди при переміні… У Львові вже заганяли в товарняки польські сім'ї, й стугоніли ті ясирні ешелони в Сибір і Казахстан, й чутка прилетіла, що половина Тустані разом з комуністами виселена, а тут, у крайній крамниці, що корчмою стала, п'яна мужва заливала себе дешевою горілкою — достоту як у давні татарські часи кумисом, блазнювала, реготала й, не думаючи про те, що завтра з ними станеться, славила нову орду:
— Пиймо, братове, воля настала, такої влади нам треба! І хай вічно живе вождь усіх народів Сталін!
Й подумав отець, що не тільки люди живуть двічі, а й орда не вигибає: набираючи іншого вигляду, несе в собі давню лють і безчестя.
— Пресвятая Богородице, спаси нас… — прошепотів отець і подався до храму на престольну відправу.
…Чотири роки поневірки забрали здоров'я в Зореслави, бо ж і спокійного сну ніколи не мала, переночовуючи в чужих хатах, а то і в клунях; у втомливих мандрівках від села до села недоїдала й коли нарешті опинилася в затишній комірці на плебанії отця Матвія у Янові, відчула слабість у тілі, й вимучував її сухий кашель.
Знала вже, що до неї добираються сухоти, й боялася собі самій до цього признатися; парох дбав про неї й був ласкавий, проте зі скрухою запримічував, як чахне дівчина і в'яне її врода.
В день престольного празника вибралася Зореслава до Страдчівського храму, щоб після Богослужіння підійти до тамтешнього священика й спитати його, чи він не знає бодай чогось про Чудотворну ікону. Звернула з тракту на круту стежку, що спиналася вгору до храму, й на скельному обриві, під чолопком гори, побачила чорний отвір і втямила, що то вхід до печери, в якій колись загинули ченці.
Зупинилася, з острахом заглянула в моторошну темінь, з якої тягло підвальним спертим духом, й згадала розповідь отця Серапіона про ієромонаха Ісайю й покутника Дмитрія: може, й насправді вдова Митуси віддала їм винесений із княжопрестольного храму святий образ — й де б то мали вони її заховати, як не в печері. А може, то вона сама в першому житті таке вчинила — не могла про це пам'ятати, бо тями предвічної не мала, та відчула, як невідома сила й примарна надія спонукують її зайти в утробу печери.
Мала свічку й сірники, носила їх завше з собою, бо вечорами у плебанії світилася гасова лампа тільки в кімнаті священика, а в її комірці тяжіла темрява; Зореслава засвітила свічку й боязко ступила в пітьму печери, немов у прірву.
Спершу наткнулася на квадратовий камінь, що бовванів посередині печерної зали, — тут колись була сповідальниця, й ченці щоранку виходили із своїх келій до ігумена на сповідь. У довкружній стіні, що обступила камінь, чорніли овальні нори, крізь які можна було увійти до келій; тих отворів було кілька, і до крайньої наблизилася Зореслава із свічкою в руці. Перехрестилася й, зігнувшись, рішуче зайшла в нору. Пломінець освітив келію: під стіною стояла кам'яна лавиця, яка, можливо, служила ченцеві прічею, й більш нічого не побачила Зореслава.
Подалася назадгузь до виходу і вже сміливіше зайшла в сусідню келію, потім ще в іншу, та ніяких слідів колишнього життя й тут не помітила, тільки забивав дух підвальний сопух… Зореслава обійшла всі келії й зупинилася перед останньою норою, що чорніла в глибині печерної зали. Була вона такою низькою, що досередини треба було вповзати на колінах.
Й вона зважилася. Віск із свічки стікав на пальці, і їй здавалося, що він обпікає руку вогнем, пропалює шкіру до крові; дівчина мало не кричала з болю, та уста її від тривоги заніміли, і може б, вона втекла звідти щодуху, та заталанів на храмовій горі дзвін, звук благовіста немов штовхнув її в спину, й вона зайшла до келії. Від гомону дзвону темрява прилипла чорною сажею до стін, полум'я свічки потягнулося до стелини, в келії розвиднилося — і в дівчини страх пропав.
Стояла непорушно, вдивляючись у глибину келії, й ураз її погляд прикипів до залізної скрині, накритої проржавілою покришкою. Дівчина осміліла й рвучко ту покришку підняла: в середині куфра лежали складені одна на одну дерев'яні дощечки. Зореслава вийняла одну, потім другу, третю, склала їх поруч на долівці й побачила на них образ жінки в чорній намітці — такий самий, який колись проступив під час її молитви з лівого боку іконостаса у княжій церкві Святого Миколая.
З–під намітки виглянуло бліде обличчя жінки, схиленої над немовлятком, — і втямила Зореслава, що заповітна таємниця розкрилася. Вона вклала до куфра тисові дощечки, опустила покришку, свічка згасла, дівчина вийшла з печери і в нестямі вибігла на гору.
У церкві правилася служба Божа. Зореслава впала долілиць перед престолом й забулася у вдячній молитві, а коли підвелася, побачила за казальницею ставну постать священика, який виголошував проповідь, і впізнала в ньому колишнього целебса з Крилоської гори.
Не мала сил відвести погляду від священика — того самого, з яким кілька років тому зустрілася на одну хвилину, на одну лише мить, й цієї миті було достатньо, щоб піти з його образом у подальше життя, не забути, думати про нього, шукати його серед людей, впізнавати й розчаровуватись, не знаходячи.
А він стояв за амвоном й читав із Євангелія від Йоана про воскресіння Лазаря із мертвих, і віра у вічність життя — його, Зореслави і всього народу — розлунювалася словесами під склепінням храму; прихожани чуйно ловили мову пастиря й зміцнювали свій дух вірою в порятунок від неволі.
Був отець змужнілий і в собі впевнений. Підборіддя, обрамлене чорним заростом, подалося вперед, й не побачила Зореслава на його шиї білого комірця. Від цього відкриття обдало її горяччю — адже він звільнився від чернечої обітниці і вчинив це для неї! Й вона мовчки заволала: я тут, отче, поглянь у мій бік, я прийшла до тебе, а зі мною найсокровенніша таємниця, нині розгадана!