Запала мовчанка в світлиці. Чернець Миколай сторожко очікував подальших розмов, які мали б прояснити, що діяти далі, а літописець Йов, спершись спиною до стіни, застиг із писалом у руці, готовий записувати все, що почує. Та князь Василько стояв у задумі, мовчав і до столу не запрошував.
Втім тихо прочинилися двері, із княжих хоромів увійшов до світлиці ставний юнак з підвішеними на грудях гуслями. Він вів за руку малого хлопчика, який прикульгував на ногу, а за ними йшов отрок у лляній сорочці, підперезаній вишиваною крайкою.
Прояснилося обличчя в князя, й він мовив:
— Ми ждали тебе, Митусо: на княжій учті має звучати спів — веселий князь чи зажурений… Це співець і гусляр великого князя Данила, — мовив до гостей. — При моєму дворі навчає свого куншту княжича Льва і мого малого синочка Володимирка. — Князь діткнувся рукою до плеча отрока, потім погладив малого по голівці. — То заграй нам, Митусо, розвій тривогу — хай послухають бадьору пісню княжі нащадки, не треба їм із сумом йти в життя. Грай, гусляре… І горничну гукніть, хай наливає…
До світлиці вбігла золотоволоса дівчина, світла, мов уранішня зоря, заметушилася біля столу, в чаші вина наливаючи.
Й промовив князь:
— Сідайте до столу, мої звані й незвані гості. Й порадимося при спожитку — є ж про що… А ти, іноче, — звернувся до ченця Миколая, — будь як дома, опісля порозмовляємо окремо.
Князь надпив хмільного меду й відставив чашу, та й гостям не пилося. Лише бездомний княжич Ростислав одним духом спорожнив свій пугар, горнична знову його наповнила й боязко відступилася, відштовхнута понурим поглядом Ростислава — непогамовне зло нуртувало в його душі.
Спостерігав за ним чернець Миколай і помислив, що згоди між чернігівськими князями й галицькими вінценосними братами ніколи не буде. Проте помітив: Михайло Всеволодович сумирно опустив очі, його улеслива посмішка зіслизла з губів, лик Михайла подобрів, ніби він викрешував у собі цієї миті почуття злагоди.
А князеві Василькові згадалася програна битва з татарами на Калці, що відбулася сімнадцять років тому, — програна лише тому, що єдності не було між руськими князями: галицький і чернігівський, путивльський і курський князі — кожен забаг, як колись Ігор Святославович у поході на половців, окремої для себе слави і, не здобувши її, перший утік з поля битви не надто удатний Мстислав Удатний. Данило зів'яв від рани в ліве плече і з братом Васильком теж помчав за Мстиславом, а татари справили бенкет на помості, під якими сконали полонені князі… Чи матиме нині Данило силу поєднати до битви хоча б цих двох ворохобників, яким і цієї миті мариться галицький стіл… Та не на них надіється Данило, поїхав до Буди сватати дочку Бели IV Анну за Лева — щоб заручитися підмогою тестя в хрестовому поході проти татар. И немає його в краю, а орда суне, і що він застане дома, коли повернеться, чей Василько не матиме сил сам устояти перед ордою…
Тяжкі думи долали волинського князя, й до їжі ніхто не доторкався…
А світла, немов вранішня зоря, горнична добре дбала, щоб у гостей були повні чаші, й коли наливала вина гусляреві, погляди їхні зустрілися і скрутилися враз, немов у вужівці, й довго роз'єднатися не могли; сполохана дівчина розхлюпала вино по столі й, засоромлена, вибігла із світлиці, а Митуса, зачарований дивним видивом, врешті отямився й запитав князя:
— Хто вона, ця діва?
— А ти не приглядайся до кожного фартушка, Митусо, — вутло посміхнувся князь. — Краще заграй, бо надто вже стужавіла наша мовчанка. Й що тобі до моєї служниці?
— Але ж звідки вона тут узялася, така вродливиця? — вперто допитувався гусляр.
— Господи! — пирхнув невдоволено князь. — Того цвіту по всьому світу… Із Залукви вона, що біля Галича, князь Данило прислав мені цю білоголовку.
Втішно усміхнувся Митуса, зблиснувши білими, мов перли, зубами, очі його спалахнули й він забігав пальцями по струнах й медовим голосом заспівав улюблену пісню обох галицько–волинських князів:
Конику сивий, будь ми щасливий,
Де орду вгоню, там її вроню…
— й накрив гусляр долонею струни, втямивши, певне, що рано ще співати побідну пісню, й коли гості так і не зрунтавши мовчанки, поснували до виходу, Митуса закинув гуслі на плече, вишився із світлиці попереду гостей, у дворі побачив горничну, яка квапилася до воріт, наздогнав, спіймав її за руку, завів до порожньої гридниці, де спав на лавиці приблудлий чоловік в подертому кожусі й, не звертаючи на нього уваги, вдарив пальцями по струнах і заспівав сумної, щоб зворушити дівчину:
Ой пішла стріла по кінець села
Та й убила стріла білого молодця…
Й невимовно втішився Митуса, коли почув у відповідь тонкоголосий спів, ніби знак на згоду піти разом з ним за стрілою.
Ой летіла птиця, розпустивши крильця,
Ой нема і не буде мого чорнобривця…
Пригорнув гусляр дівчину до себе — очі до очей — і спитав:
— Як тебе звати?
— Зореслава…
— А я Митуса.
— Знаю вже, гусельнику…
Вони взялися за руки, ніби давно змовилися, вийшли з гридниці на оболонь й попрямували схилом до Бугу, що обвивав дугою місто.
— Тобі не холодно? — спитав Митуса.
— Мені тепло біля тебе, любий, — відказала Зореслава.
…Коли гості вийшли з княжої світлиці, залишивши в ній ченця Миколая, промовив до нього князь Василько:
— Сам Бог прислав тебе до мене — схимника з Києво–Печерської лаври. Пошлю тебе до печерного монастиря в Страдч — до розледачілих монахів, які не бачать й бачити не хочуть, що сподіялося нині на світі. Настала пора і божим людям виходити з відкритими заборолами…
Розділ другий
Коли чернець Миколай добирався до річки Дубровиці, води якої під кришталевим льодом тихо текли до Прип'яті, обминаючи замерзлі озера, наздогнав його чоловічок у порваному кожусі, назвав себе Пантелою Маломужним з города Кам'янця, захованого від світу в земній розколині над Смотричем, й напросився до нього в попутники: удвох відрадніше буде добиратися до Верещиці, біля якої мав би Миколай відшукати загублений у сосновій пущі Страдчівський печерний монастир й заховатися в ньому, бо вже стугоніла Волинська земля під копитами татарської кінноти, що тучею насувалася простогонами від Коростеня до Луцька.