Й напевне, ніколи б не побачив чернець Миколай князя, якби не підкотився до брами вутлий у подертому кожусі чоловічок, котрий не мав обличчя — самі лише очі, в яких ціпенів невимовний жах, і закричав:
— Немає вже, нема Золотих воріт у Києві!
Й була ця звістка набагато страшніша, ніж тривожні чутки, що долинали з Києва до Володимира–Волинського, й коли тим чуткам народ, ще крихту надії маючи, не надто довіряв, то звістка про те, що не стало Золотих воріт, що звалені вони, потрощені або й зовсім зникли з київської гори, проймала жахом, схожим на той, що огортає господаря, коли грабіжники виламали двері й увірвалися в домівку.
Тож негайно стражники дали знати князеві про прибульців з Києва; Василько Романович звелів впустити їх до гридниці й сам вийшов до них у супроводі писця Йова та чернігівських князів Михайла Всеволодовича і його сина Ростислава.
Не міг чернець зразу вгадати, хто з них є володарем Волині, а хто гостем: та ось, владно розсунувши чернігівських князів, вийшов до прибульців благовидний чоловік з підстриженим нижче вух чорним, мов смола, волоссям, пов'язаним від чола до потилиці червоною биндою, тоді втямив чернець Миколай, хто тут господар.
Князь Василько спитав суворо:
— Що маєте мені повісти, прибулі люди?
Й тоді, як тільки міг швидко, наче збоявся, що його до кінця не вислухає князь, заговорив чоловічок у порваному кожусі й нажаханими очима, що заступили все обличчя. І повів він неймовірну новину, на легенду схожу, та поклявся чоловік, що все це бачив на власні очі.
…Увійшов крізь Золоті ворота на Княжу гору монгольський темник й гукнув до людей, що стояли натовпом, оточені ординськими воями, й чекали неминучої смерті: "Видайте нам воєводу Дмитрія, котрого настановив київським посадником князь Данило, і ми обійдемо стороною ваш город — ні один двір не згорить, хрести з церков не впадуть, і жоден з вас не загине!" Кинулись зрадливі бояри шукати воєводу, знайшли, зв'язали й до темника привели. Жовтою ропою потекли сльози по обличчю воєводи, коли він глянув на люд, підлою зрадою бояр на порятунок обнадіяний, і сказав темниковим воям, щоб його розв'язали. Тоді витягнув списа із частокола, підняв на нього Золоті ворота, під самі небеса підняв і промовив: "Не прийде в стольний город Русі воля доти, поки дванадцять поколінь не випросять у Бога прощення за вашу зраду!", й попливли Золоті ворота попід небом, й казали печерні старці, що аж до Царгорода попливли, а невірні татари воєводу Дмитрія вбили й людей до ноги вирізали…
Чоловічок у порваному кожусі розповідав, ковтаючи сльози, літописець Йов записував його мову в книгу, й промовив князь Василько:
— Благаймо Бога, щоб повернулися до Києва Золоті ворота — оплот нашої держави… — Й до ченця Миколая звернувся: — Ходімо в мою світлицю, іноче, й розповіси мені, що сам бачив до того, коли страх відібрав у людей розум… А цього віщуна лиха нагодуйте й постеліть йому в гридниці, нехай відпочине…
— Не стеряв я розуму, княже, — проказав чернець, поштиво опустивши на груди голову.
— Та й добре, коли так… — мовив князь. — Ходімо всі.
У княжій світлиці все вже було приготовано до учти.
У кришталевих збанках яріло червоне вино, по кутах стола стояли срібні чаші, а на чільному місці золота — для князя; срібні полумиски вивершувались підсмаженими стегонцями лебедів і тетеревів, вудженою олениною та вепровою свіжиною; в кубках чорного палення стигли чисті й варені з перцем меди.
Князь Василько у зеленому каптані, підперезаному кованим ярою міддю поясом, із золотим ланцюгом на грудях здався тепер ченцеві Миколаєві величнішим, ніж щойно виглядав у гридниці, пригноблений розповіддю чоловіка в порваному кожусі, й ту його достойність спонатужувався уміцнити чернігівський князь Михайло, який учора покірно стояв на колінах, чекаючи від Василька Романовича докорів за зрадництво своє і сина Ростислава, котрий сім років тому, спонадіяний на здобуття княжого престола, вирушив разом з військом угорського короля Бели IV під стіни Галича, — й розбиті були чужинецькі полки, а Михайло Всеволодович разом з Ростиславом утекли з уграми за перевал, і аж за п'ять років вернулися у свій Чернігів й, не довго там побувши, подалися просити прихистку від татарви у князя Василька.
Василько Романович ні на мить не забував зради чернігівських бездомних князів, й хоч не був то час для злої пам'яті, мав–таки він нині в тямці їхню коромольну натуру, й улесливі слова Михайла Всеволодовича не притлумили у ньому прежньої підозри до пожадливих ізгоїв.
Й мовив таке Михайло:
— Не гоже князеві вислуховувати брехливу баснь ницого смерда про зраду київських бояр, відомо ж бо, що воєвода Дмитрій живий, і, може, нам ще вдасться домовитись із татарськими баскаками про його викуп… Та й орда не знати чи дійде до Карпат…
— На все воля Господня, — відказав князь Василько, й при цих його словах схвально захитав головою, підтакуючи не князеві, а Михайлові, кремезний боярин, що сидів під стіною на лаві, туго общеплений золототканим кунтушем. Й поник ураз під осудливим поглядом Василька й перестав схвально похитувати головою.
— Не роби собі марних надій, Судиславе, — промовив князь, пронизуючи гострим поглядом боярина Кормильчича. — Не сподівайся ні на чудо, ні на милість татарську. Не будемо трактувати з ордою, а станемо всім краєм — від коломийського Покуття до болохівського Пониззя, де ти тримаєш свій огромний уділ. Запам'ятай собі це… А щодо басні, яку ми щойно вислухали від смерда, то ще невідомо, скільки в ній правди, а скільки вимислу. Добре знаємо лише те, що страшне лихоліття насувається на наш край.
— Гірше не буде, як за Романа, котрий півтисячі бояр винищив до ноги… А були б вони нині неабиякою підмогою супроти татар… — відбуркнув боярин і полохливо опустив очі, був–бо тепер, як і колишні його спільники — князі чернігівські, — у волі князя Василька.
— Яка з вас підмога, бачив я колись під Галичем, — відказав князь, скоса глипнувши на Михайла, улесливо усміхненого, і на Ростислава, в якого від тихої люті забігали на щоках жовна. — Та не час нині для усобиць… Тільки повім тобі, Судиславе, одну мудру думку, в римських ораторів запозичену: покинувши свій закуток і на висоті опинившись, поглянь, в якій ти низовині досі перебував…