Й не важилися втікачі виходити на відкриту просторінь з поліських лісів: над озером Пісочним серед хащів натрапили на мисливську сторожку й вирішили перечекати в ній непевний час. Ловили рибу в озері та зайців у сильця, й іноді здавалося мандрівникам, що врем'я зупинилося і немає нині й ніколи не було у волинському краю чужинецької орди, — й поріднилися в біді ізгої, немов брати.
Проживаючи на відлюдді, забули вони лік часу, однак Пантелі вряди–годи вривався терпець від невідання, він відлучався й пропадав надовго, а, повернувшись, розповідав ченцеві, що сподіялося на білому світі, та не всьому вірив Миколай — надто витворним баїшником здався йому Пантела, і все–таки радо слухав його розповіді: творили–бо вони для обох окрему дійсність, в якій ставало затишніше пропалим у втечі побратимам.
Й допитувався у Пантели чернець, чи він насправді бачив, як воєвода Дмитрій підняв на списа Золоті ворота, й вони попливли попід небесами аж до Царгорода.
А Пантела у відповідь розповів ченцеві іншу, не менш цікаву легенду про Чудотворну ікону Божої Матері.
…Диякон при кам'янецькій церкві Святого Йосифа Пантела Маломужний жив самотньо в похилій халабуді на дні каньйону над Смотричем і мав одну в житті мрію. Почувши від кам'янецького пароха оповідку про Чудотворну ікону Богородиці, яку Володимир Великий привіз до Києва разом із шлюбним посагом своєї дружини — візантійської царівни Анни, постановив собі ту ікону побачити й помолитися до неї за кращу долю Руської землі, яку зневолювали протягом віків печеніги та половці і свої зажерливі бояри, які запанували в Пониззі.
Й став благочестивий диякон прочанином. Щороку пішки ходив до Києва на прощу і всі церкви — Пирогощу, Софію та Десятинну — провідував, пильним зором обмацуючи кожну ікону на іконостасах та на стінах, проте ніяке чуття не підказувало йому, що той чи інший образ Богоматері чудотворним єсть.
Кожного разу, мандруючи, переконувався Пантела, що немає кращої землі над Руську, — де ж ти побачиш такі таємничі байраки, такі світлі й тихі озера, дрімучі ліси і срібні ріки, — тож все гарячішою ставала його молитва за рідний край, а коли почув про татарський бенкет на княжих тілах над Калкою, давка тривога залягла в його душі, і він увірував, що палка молитва перед Чудотворною іконою врятує Русь.
Й послав йому Бог тяжке випробування, неземною втіхою пойняте: Пантела відбував останню прощу в Києві в найстрашніший для Русі час. Коли орда вдерлася до міста, диякон разом із збожеволілим від жаху людом заховався в Десятинній церкві — й завалилася вона, а він, опинившись під камінням, в смертну годину уздрів: з ікони, яку він бачив уже не раз, кивнула йому головою Божа Матір, і втямив Пантела, що це є якраз та Чудотворна ікона, що її з Царгорода привіз до Києва Володимир Великий, й прочанин заблагав Пречисту врятувати йому життя.
І сталося чудо: Пантела вибрався з–під кам'яних брил й побачив, як молода монахиня, обминаючи обвали й тіла мертвих, вільно виходить з церкви з іконою в руках. А тоді зникло все. Опам'ятався Пантела біля Золотих воріт у той мент, коли татарський темник наказав розв'язати сплутаного зрадливими боярами воєводу Дмитрія, а той підняв на списа Золоті ворота, й попливли вони попід небесами…
— І не питай мене, іноче, — видіння то було чи дійсність, та виразно я вчув пророцтво воєводи: вернуться Золоті ворота в Київ, коли народ відбуде покуту. Повір і ти у ті його слова: стоятимуть Золоті ворота там, де вони стояли. Бо нічого іншого, крім надії, нам нині не зосталося…
Потім Пантела надовго зник із сторожки, а коли вернувся, таке розповів.
…Надвечірню тишу над Бугом розтяв тривожний звук рога, немов трубач не до нічного спочинку кликав, а до бою. Стрепенувся Митуса, розпізнавши голос сурми, а руки Зореслави, що оповили шию коханого, опустилися, й половецькі очі дівчини, до нестями сполохані, допитувались у гусляра, що то за поклик.
— Ворог наближається, — проказав Митуса. — Князь до походу кличе. — Він поривчасто обняв Зореславу й прошепотів: — Прощавай, моя зоре вечірняя, і чекай на мене: якщо житиму — знайду тебе.
— Шукай мене в Залукві, там я буду тебе ждати, — відказала Зореслава й довго дивилася йому вслід, поки він не сховався за мурами замку, звідки долунював брязкіт зброї.
А лучилося це, коли зимовий день уже згасав. До княжого терема прискакав на змиленому коні посланець із Тустанської фортеці, що біля Синєводська, — від князя Данила, де галицький господин зупинився, повертаючись із угрів від Бели IV після невдалого сватання дочки короля Анни за сина Лева. Не погодився на шлюб дочки з руським княжичем угорський володар — обіцяв же видати її за Ростислава Михайловича й дотримувався свого слова не з великої прихильності до чернігівського князя, а з невіри у могутність Данила, котрий донині не спромігся твердо посісти галицький стіл: відбирали його в нього то бояри, то бездомні князі, й через те часто перебував Данило Романович у бігах то в Болеслава Мазовецького, то у Вацлава Моравського, а то й у самого Бели, шукаючи спільників супроти заволок, які незвість з яких земель приваландувались до Галича, слабість князя відчувши…
І звелів князь Данило братові Василькові через посланця до двох днів зібрати народне ополчення, спорядити дружину в тяжкій силі й вирушити на Холм, куди суне, плюндруючи Коростень, Сарни й Ковель, татарська орда.
За три дні князь Василько, відіславши спершу свого й Данилового синів до літньої резиденції в Любомль, вирушив на чолі пішої й кінної дружини, озброєної копіями, мечами й арбалетами, на Холм; попереду гарцювали на конях сурмачі, а перед ними пішо ступав з гуслями на грудях славний співець Митуса, він заспівував похідну пісню, а натхненні його крицевим голосом ратники ту пісню підхоплювали, й здавалося їм, що веде їх на битву не князь, а гусляр.
За військом юрбами ішли селяни й ремісники в кожухах, сардаках і ярицевих каптанах із сокирами, настромленими косами, вилами та довбнями; посполитих було більше, ніж княжих воїв, — весь чоловічий люд Волині, загрожений смертельною небезпекою, вирушив на війну.
Не було серед ратоборців лише чернігівських князів й тучного боярина Судислава Кормильчича — не застав їх князь уранці в хоромині для гостей і вкотре пересвідчився, що марно чекати честі від людей, які ніколи її не мали, й доповіла князеві служба, що вдосвіта вони утрьох верхи помчали на південь кам’янецьким гостинцем.