— Чи може слід усе-таки чекати відшкодування в іншому житті? — від люті та сарказму очі його перетворилися на маленькі щілиночки. — Добре. Але я знаю одного хитруна, хлоп, наче книжка, от він і каже: "Хай Бог дасть тобі письмове підтвердження". І я теж так кажу: хай дасть мені письмове підтвердження. Я не вірю нашому любому Господові. Від кого ж чекати такого підтвердження?
Одного разу мені з'явилася уві сні моя покійна матір. Я щиро зрадів їй, заговорив з нею і раптом... то було просто рядно, що висіло на сволоках.
Нічому не вірю. Погляньте, любий пане добродію, на людство і на всеньку землю. Хіба не є це життя суцільною війною, кривавою війною? Маленького щиглика, котрий довірливо в'є своє гніздечко поблизу селянської хати, люблять усі, але мушки, якими він годує свій виводок, нікому не вчинили жодного зла і також хочуть жити. І чи не тому вовк такий злий, бо любий Бог створив його таким? Він не може харчуватися корінцями і травами, а змушений роздирати інших звірів, щоби вгамувати свій нестерпний голод. А люди? Урешті-решт кожен робить те саме, що і я, тільки хитріше і скритніше Гроші вбивають певніше за ніж, і ніхто не страчує за це. Хіба не вбиває багатій, власник копальні? Він змушує сотні бідаків вдихати свинцеві випари і тим занапащає їх. А сам він у той час їсть із срібного посуду, їздить у бричці, запряженій четвериком коней, а жінка його увішана коштовностями. Але за це шибениця не загрожує. І князеві, котрий веде війну, щоб позбавити іншого його землі, котрий вбиває тисячі на полі бою, не відповідати перед високим судом. Страчують лише вбивць та грабіжників, а злодіїв запроторюють до в'язниці. Однак той, хто здирає п'ятдесят відсотків чи й більше, або відпускає бідакові за його тяжко зароблені гроші зіпсутий товар, гуляє собі на волі, та ще й величають його паном добродієм і цілують в руку.
Колись були часи, можливо, тисяча років тому, а може й дві тисячі, чи я знаю, коли люди вбивали й нищили одне одного, як це ще й понині роблять звірі, та потім з'явилися такі, що вдосталь напилися крові своїх братів, Каїнові діти, і створили закони. І з того часу ті, котрі володіли багатствами, стали жити за кошт інших, безправних злидарів. Хіба не так, пане? Заперечте мені, якщо можете. Бідні служать багатим за харч, і якщо багаті й не пожирають їх, то перетворюють на своїх рабів, тварин, безмовне знаряддя, котре можна замінити новим, коли воно зноситься. Я ж не належу до тих, хто дозволяє зі своєї шкіри мотузки сукати, тільки не я.
Кирило вихилив ше один келих вина і просвистів зухвалу пісеньку, яку часто наспівують наші фабричні робітники.
— За це вони мене й переслідують, — почав він знову. — Вони заганяють нашого брата, наче лиса, своїми хортами, до півсмерти, а тоді вбивають, вбивають кожного, хто посягнув на їхню власність. Як на мене, то людина не створена на те, аби жити щасливо і вічно, але не варт облаювати мене за це злодієм чи негідником. Хто не має нічого, веде війну проти багачів, так було, відколи світ стоїть. Отож розмножуйтеся, вдавайтеся до влади, нищіть нас, але не говоріть при цьому про Бога, про право і справедливість, про гріх. Бо мова ж іде лише про голу вигоду, ми повстаємо проти ваших законів, а не проти господнього порядку: живи, як можеш, а не можеш інакше, то убивай, щоб жити, як хотів все милосердний Бог. Отож не кажіть нічого про мер-зенників. Мерзенними егоїстами є ми усі, усі, усі.
Він поклав голову на руки і, здавалося, заснув.
— Добре, припустімо, ти маєш рацію, — мовив я після паузи. — Але ти не щасливий з того, що чиниш.
— Хто Вам таке сказав? — вигукнув зненацька Кирило, його очі блукали кружма.
— Ти сам...
— Я сам, так, я сам, — сказав він майже сумно. — Але буває мить, коли я щасливий від того, шо руйную щастя іншого, псую йому життя, — він говорив з якоюсь дикою втіхою. — А я це можу. У мене зуби, наче у вовка, я можу вкусити і кусаю! Добряче кусаю! Ви ж мене знаєте. Якщо вже я нічого у цьому житті не маю, то зроблю усе, що в моїх силах, аби й інші нічого не мали.
В одного пробуджу ревність до його молодої жони, іншому перетворю існування на вічні пекельні муки через гроші, я приношу руйнацію, де тільки можу, я руйную, і в цьому моя втіха. Я кажу жінкам такі речі, що вони аж заливаються багрянцем від сорому, я навчаю дітей різних витівок, я — забіяка, злодій, пияк, картяр і якщо можу комусь заподіяти зло, то конче заподію. Хто може мене за це покарати, хто? Може Бог? — і Кирило зайшовся реготом, він закинув голову і з непогамовною ненавистю звернув погляд угору. І доки звучав у шинку бісівський, божевільний, моторошний сміх, було у цій людині щось титанічне, нелюдське.
— То хто ж ти, як не мерзенник? —запитав я за якусь хвилю.
— Так і є, — погодився він тихо. — Вам можна так мене назвати... Іншому я б уже скочив до горла...
Кирило затулив обличчя руками.
— Але й у мерзотника є серце, він теж може любити жінку, більше, ніж будь-який вифранчений, схожий на опудало шляхтич. У цьому все нещастя, ти — раб, створений для праці, для вдоволення багатих, яке там у тебе серце, дурню!
— Бач, Кириле, — мовив я, — я добре пізнав тебе, ти не народився під щасливою зіркою, і життя зробило з тебе...
— Негідника! Кажіть, кажіть...
— Та серце твоє добре.
— Ідіть геть, прошу Вас, — заговорив Кирило м'яким, майже дитячим тоном. — Я був хлопцем, якому серце при кожній нагоді випадало з грудей людям під ноги, і вони товклися по ньому. Я був молодий, вродливий, мене полюбила дівчина... і я... я весь поринав у втіху та муку, коли бачив її. Ми любили одне одного пристойно, усе було по-християнськи, але... вона була багата, а я — бідний. І ось їй батько сказав: "Начувайся, якщо хочеш одружитися з цим злидарем, який не має і гроша за душею та прогайнує твій маєток". А я був чесним парубком, не забіякою, не пияком і не картярем. Тоді з'явився інший. Я давно уже ненавидів того Максима, ненавидів, бо він успадкував по батькові велику господарку, ненавидів, бо він був вродливий та показний, завжди носив нові чоботи, але по-справжньому я зненавидів його, коли він мою... коли вони обоє, він і вона, потопталися по моєму серці, ніби й не серце то було, а якийсь цурпалок, зненавидів його, коли вона стала його дружиною.