Хлопський суд

Страница 12 из 20

Леопольд фон Захер-Мазох

^>

Це було навесні, наближалася пора виборів до сейму. Десь за тиждень я пішов до Теодозії, щоб переконати її віддати голос за нашого кандидата. Вона сиділа на припічку, поважно схрестивши руки на грудях, злостива посмішка грала на її повних устах. У кутку, на низькому ослінчику, чипів Акентій Пров, порохнявий старий парубок. Він сидів, наче покаране дитя, весь тремтів зі страху і заходився плачем, розчухране волосся звисало йому на вуха, безсоромно оголивши лисину.

Теодозія підвелася. Акентій лиш кивнув і затулив руками стражденне обличчя, шо було уже навіть не бліде, а геть посіріле.

— Чи Ви ше не передумали, Теодозіє, передати мені свої повноваження? За вісім днів вибори, — почав я.

— Знаю, — відказала вона. — Я готова...

— Домовленість залишається в силі...

— Звичайно. Якщо вже я пообіцяла...

— Ось доручення... — я поклав папір на стіл.

— Кому Ви хочете віддати голос? — запитала вдова, відчиняючи креденс і виймаючи звідти пляшечку із запліснявілим чорнилом. Потім взялася шукати перо.

— Наш кандидат... — я назвав ім'я, — запропонований комітетом у Львові, тямущий освітянин і гідний похвали чоловік.

— Цього достатньо,— мовила мудра вдова. — Нам у цій бідній країні бракує добрих шкіл. Якби кожен селянин умів хоча би читати, писати й рахувати, це би уже щось вартувало. Але цього замало. Наш депутат мав би добиватися того, щоб народ навчали й іншого, скажімо, ведення сільського господарства на науковій основі, астрономії, щоб простий люд знав, як виникла наша Земля, звідки береться буря й град, щоб селянам розповідали про парові машини, залізницю та телеграф, про права та закони, без знання яких не обійтися в житті, про історію наших пращурів. Та Ви самі це краще знаєте, слід розповсюджувати добрі й корисні книжки за низькими цінами, доступними найбід-нішим. Бачте, ось у мене два часописи, "Слово" і "Зоря", маю і книжки, підручники з геології, природознавства та інші. Ось гляньте... Бо ж треба щось знати про світ.

Теодозія підійшла до столу і розмашисто підписала доручення. Вона писала, насупивши брови, ледь розтуливши уста й затамувавши подих, з серйозністю й поважністю королеви, наче 6 підписувала смертний вирок державному зрадникові, який наважився зневажити її Величність...

— Ойой! Ойойой! — скимлів тим часом Акентій Пров. Із безмежною зневагою вона глянула на нього через плече, ледь обернувши голову.

— Гляньте, пане, того людця у кутку, того нікчему я хотіла взяти за чоловіка. Перестань врешті скигліти, Акен-тію, бо інакше я тебе приструнчу, як дворового пса.

— Ойой! — лементував Акентій. — Як мені не скиглити, коли мене зруйновано! Жебрак, справжній жебрак! Як же мені не лементувати у твоїй хаті? Хіба ж не через тебе мені оте все пороблено? Хай проклятий буде той день, коли я народився, хай проклятий буде той день, коли я запізнався з тобою, хай проклятий буде той день, коли твар у мені перемогла людину, і я подумав собі, пся кров, що мушу мати жінку, хай проклятою буде та година, коли я сказав тобі: "Теодозіє, я хочу взяти тебе заміж, якщо буде на те твоя воля".

— Де ти навчився так клясти, може, у своєму шинку, у єврея? — запитала спокійно вдова.

— Ох! Якби ж то ти тоді відмовила! — голосив жалюгідний жених.

— Ви дали свою згоду? — перепитав я майже злякано. — Дали згоду вийти заміж... за оцього... Ні...

— Я знаю, що Ви хочете сказати!

— Одумайтеся.

— Нема про що думати. Я сказала, шо хочу взяти собі чоловіка, хіба не так я сказала, Акентію?

— Так... Так воно й було...

— Ну? Я ж не казала "Так", навпаки — я сказала "Ні", ти, шмаркачу, скиглію, плаксива бабо! Йди собі й голоси на похоронах, там за твої сльози й голосіння платитимуть гроші, від мене ж не одержиш ні шеляга, — і вдова клацнула перед його носом пальцями. — Ти постраждав через мене? Що ж, це було б не найгіршою бідою, я б стримала своє слово, мого добра вистарчило б на двох, а так замість відшкодування матимеш глузи, клянуся Богом і Святою Богородицею. Я не візьму тебе за мужа, ще й висмію перед усіма, — і вона знову клацнула пальцями Акентієві перед носом.

— Не візьмеш мене? — перепитав Акентій Пров, раптом заспокоївшись, із невимовним здивуванням.

— Ні.

— Завіщо я тоді втратив свій маєток, коней, корів, збіжжя?

— Гадаю, не через мене? — відказала Теодозія. — Але ти втомлюєш пана, поговорімо про щось інше...

— Ні, не треба про інше! — скрикнув Акентій. — Пан буде такий ласкавий і вибачить нам за це. Так, пане, я втратив усе через оцю жінку, усе. Я був заможним господарем, дівчата так і стріляли поглядами у мій бік, а зараз я жебрак, і все через неї. Чуєте, вона хоче відмовитися від мене та ще й віддати на сміх...

— Ви жебрак, Акентію? Як це зрозуміти? — дивувався я.

— Ах! Усе дуже просто, пане, — почав розповідати Акентій. — Я, осел, почав упадати за цією жінкою, і вона прихильно прийняла мої залицяння, а я, дурень, не зважив на Кирила, який через неї убив її чоловіка, а тепер є її любчиком. Ну хіба ж я не дурень?..

— Звичайно, ти дурень, несусвітній дурень, — долинув чийсь голос через відчинене вікно.

То був Кирило. Усі обернули голови до нього. Акентій затрусився усім тілом. Теодозія усміхнулася, ганебне становище її жениха вочевидь приносило їй втіху.

— Хіба я не повівся з тобою, як з ослом, — не вгавав Кирило, — якого треба добряче відгамселити, аж він послухається. Я забрав у тебе корів, одну по одній, я вкрав у тебе коней, твій новий сукняний сердак, розкішні чоботи, годинника, твої векселі та цінні папери, усе, і зробив це сам. Я відчинив шлюзи і спустив воду у ставі, яка затопила твої посіви, знищив увесь твій урожай. Я це зробив і зроблю кожному, хто посміє залицятися до цієї молодиці. Але ж ти, впертий тупий віслюк, не відступився і ще, здається, не прийшов до голови за розумом. То може, тебе забити, як Максима Гащука?

Після тих слів Кирило ускочив через вікно до хати і вхопив бідолашного Акентія за патли.

Я намагався вгамувати його, а Теодозія заходилася сміхом.

Акентій щосили пручався, щоб вивільнитися з цупких рук Кирила, але дати здачі кривдникові не смів.

— На Бога! — пролепетів він. — Ти ж замордуєш мене, відпусти! Я звільню тебе від даного, слова, Теодозіє, тільки відпусти, відпусти!