І от коли вони йшли доріжкою до нуль-кабіни, поруч, але не торкаючись одне одного, я дивився на неї і мало не плакав. Нічого знову я в ній не бачив. Ну, гарна жінка, не заперечую, — і все. В її синіх очах була порожнеча, і біля рота з'явилися зморшки.
Вони пройшли повз мене мовчки, і тільки біля самої кабіни вона, зупинившись, промовила:
— Ти знаєш, в нього очі вбивці…
— Він і є вбивцею, — тихо відповів Корній. — Професіонал…
— Бідолашний ти мій, — сказала вона і погладила його долонею по щоці. — Якби тільки я могла з тобою залишитися… але я справді не можу. Мені тут тоскно…
Я не став далі слухати. Це ж вони про мене говорили. Прокрався я до своєї кімнати, подивився у дзеркало. Очі як очі. Не знаю, чого їй треба. А Корній правильно їй сказав: професіонал. Тут соромитись нічого. Чого мене навчили, те й умію… І я всю цю історію від себе відкинув. У вас своє, у мене — своє. Моє діло зараз — чекати і дочекатися.
Як я три останні дні провів — не знаю. їв, спав, купався. Знову спав. З Корнієм ми майже не розмовляли. І не тому, що він не пробачив мені за цей випадок чи всяке там, ні. Просто він був дуже заклопотаний. Тепер уже до останньої межі. Навіть змарнів. Народ до нас знову занадився, так і пруть. Не повірите — дирижабль прилетів, цілу добу висів над садом, а під вечір як посипались із нього, як посипались… Та от що дивно — за весь цей час жодного "привида". Я вже давно помітив: "привиди" в них тут прибувають або пізно ввечері, або рано-вранці, не знаю вже чому. Тож удень я був як у тумані, ні на що уваги не звертав. А коли сонце зайде, зорями небо всіє, так я вже біля вікна з машинкою на колінах. А "привидів" нема, хоч ти лусни. Я чекаю, а їх нема. Я вже, чесно кажучи, тривожитися почав. Що це, думаю, навмисно? І тут він усе на сто років вперед розрахував?
За весь цей час тільки одна цікава подія і сталася. Останнього дня. Хроплю оце я перед своєю нічною вахтою, і раптом будить мене Корній.
— Чого це ти серед білого дня спати завалився? — питає він мене невдоволено, проте невдоволення це, бачу, якесь несправжнє.
— Спекотно, — кажу. — Зморило.
Зморозив, звичайно, спросоння. Цього дня якраз дощик моросив від самісінького ранку.
— Ох, розбестив я тебе, — каже він. — Ох, розбестив. У мене руки не доходять, а ти користаєш… Ходім! Ти мені потрібен.
Отакої, думаю. Знадобився. Ну, звичайно, підхоплююсь, ліжко доводжу до ладу, беруся за сандалії, і тут він мені видає:
— Ні, — каже. — Це облиш. Одягни форму. Та опорядись як слід… зачешись. Гевал гевалом, дивитись сором…
Ну, хлопці та дівчатка, думаю, моря горять, ліси течуть, мишка в камені втопилась. Форму йому. І так мені цікаво стало, що нема слів. Одягаюся, затягуюсь до упору, зачесався. Підборами клацнув. Слуга вашої ясновельможності. Він оглянув мене з голови до ніг, усміхнувся чогось, і пішли ми через увесь будинок до нього в кабінет. Він заходить першим, відступає на крок убік і чітко по-алайськи промовляє:
— Дозвольте, пане старший бронемайстре, відрекомендувати вам. Бійцевий Кіт його високості, курсант третього курсу Особливої столичної школи Гаґ.
Дивлюся — і в очах моїх потемніння, а в ногах дрож. Просто переді мною, як привид, сидить, розвалившись у кріслі, офіцер-бронехідник. Блакитний Дракон, "Вогонь на колесах" у натуральну величину, в похідній формі з усіма розпізнавальним знаками. Сидить, нога на ногу, черевики виблискують, шипами вишкірились, коричнева шкіряна куртка з підпалинами, з плеча звисає блакитний шнур — той ще вовчара, значить… І морда як у вовчари, палена пересаджена шкіра лисніє, голова побрита наголо, з коричневими від опіків плямами, очі як оглядові щілини, без вій… Долоні мої, хлопці та дівчатка, самі собою вперлися у стегна, а підбори так клацнули, як ніколи ще тут не клацали.
— Вільно, курсант, — промовляє він сиплим голосом, бере з попільнички сигаретку та затягується, не відриваючи від мене своїх оглядових щілин.
Я опустив руки.
— Кілька запитань, курсанте, — сказав він і поклав цигарку назад на край попільнички.
— Слухаю вас, пане старший бронемайстре!
Це не я кажу, це мій рот сам собою відбарабанює. А я цим часом думаю: що ж це таке, хлопці та дівчата? Що ж це коїться? Нічого не розумію. А він каже, нерозбірливо так, ковтаючи слова, я цю їхню манеру знаю:
— Чув, що його високість удостоїв тебе… а-а… жувальним тютюном із власної руки.
— Так, пане старший бронемайстре!
— Це ж за які… а-а… подвиги?
— Удостоєний як представник курсу після взяття Аріхади, пане старший бронемайстре!
Обличчя в нього байдужне, мертве. Що йому Аріхада? Знов узяв цигарку, оглянув тліючий кінчик, повернув у попільничку.
— Значить, був удостоєний… Якщо так, значить… а-а… після цього ніс вартову службу у ставці його високості…
— Тиждень, пане старший бронемайстре, — сказав мій рот, а голова моя подумала: ну, чого причепився? Чого тобі від мене треба?
Він раптом весь подався вперед.
— Маршала Нагон-Гіґа в ставці бачив?
— Так, бачив, пане старший бронемайстре!
Зміїне молоко! Який пан смалений знайшовся! Я з самим генералом Фраггою розмовляв, не тобі рівня, і той з другої моєї відповіді дозволив та наказав: без звань. А цьому, мабуть, як музика: "Пане старший бронемайстре". Новопідвищений, чи як? А може, з бидла вислужувався… оговтатися ніяк не може.
— Якби зараз маршала зустрів, упізнав би його?
Оце так запитаннячко! Маршал — він був такий низенький, неповороткий, очі в нього завжди сльозилися. Але це від нежиті. Якби в нього ока не було чи, скажімо, вуха… а так — маршал як маршал. Нічого особливого. У ставці їх багато, Фраґґа був ще з бойових…
— Не можу знати, — сказав я.
Він знов відкинувся на спинку крісла і знов узявся за цигарку. Не подобалася йому ця цигарка. Він її більше в руках тримав і обнюхував, ніж затягувався. Ну й не смалив би… он недопалок який величезний, а я махру курю…
Він підібрав під себе свої цибаті ноги, піднявся, підійшов до вікна і став спиною до мене зі своєю цигаркою — лише голубий димок піднімається з-за плеча. Думає. Мислитель.
— Ну добре, — каже зовсім вже нерозбірливо, і виходить в нього "нубре". — А чи нема в тебе… а-а… курсанте, старшого брата в нас у Блакитних бронехідцях?