І поки я, значить, брав Аріхаду, придушував повстання й ходив десантом у гирло Тари, він цілодобово лежав удома. Я не докоряю йому, він там намордувався, може, ще більше за мене: в їхній дім влучило дві бомби, його отруїло газами, всіх мешканців будинку потім виселили, залишилися вони вдвох із матір'ю в отій руїні — не знаю, чому мати не захотіла переїжджати. І от, значить, мати його щодня йшла на роботу, тепер уже не в музичну школу, а на патронний завод. Іноді на цілу добу йшла, іноді на дві. Залишить йому яку-небудь їжу, суп у ватник закутає, щоби він міг дотягтися, — сам він з ліжка майже не вставав — і піде. Але от одного разу вона пішла, та й не повернулася. Невідомо, що з нею сталося. Цей Данг уже геть загинався, коли на нього випадково вийшов Корніїв розвідник. Словом, моторошна історія, що й казати. Просто в центрі столиці гинув від голоду та холоду хлопець, причому великий математичний талант, навіть величезний, і всім на нього було начхати. Так би й здох, як собака під парканом, якби не цей тип. Ну, він раз до нього прийшов, другий прийшов, їжу йому носить. А хлопець візьми та й розколи його! Той тільки рота роззявив. А Данг йому щось на зразок ультиматуму: або ви мене звідси до себе візьмете, у ваш світ тобто, або я повішусь. Он, каже, петелька висить, бачите? Ну, Корній, звісно, віддав розпорядження… Така от історія.
Там ще багато чого було. Але здебільшого, звичайно, про можновладців. Було там і про герцога, і про Одноокого Лиса, і про пана фельдмаршала Брагга, про всіх там було. Як вони політику роблять, як вони розважаються у вільний час… Я періодично переставав читати, нігті гриз, щоби заспокоїтися. І про її високість теж було. Виявляється, гофмаршалом у палаці служила теж Корнієва людина, тож сумніватися не доводиться. Це ж не те що для мене матеріали підбиралися. Це ж Корній їх з якоїсь справи насмикав, просто з м'ясом видирав. Ну, гаразд.
Склав я ці аркуші акуратною купкою, підрівняв, зважив на руці й знову ними по кімнаті пустив. Взагалі-то, якщо казати чесно, лишалось мені одне: куля в лоб. Хребет вони мені переламали, от що. Домоглися свого. Весь світ в очах перевернули сторч ногами. Як жити — не знаю. Навіщо жити — не розумію. Як тепер Корнієві в очі дивитись — і зовсім не відаю. Ех, думаю, розженуся я зараз по кімнаті, руки по швах і — у віконце, головою вниз. І всьому кінець, хоч тільки й другий поверх. Та тут якраз приперся Драмба, вимагає чергове креслення. Розхолодив він мене. А коли пішов, почав я вже спокійніше міркувати. Цілу годину сидів, нігті гриз, а потім пішов і скупався. 1 прийшло до мене якесь дивне полегшення. Ніби якийсь хворобливий пухир у моїй душі надувався, надувався, а тепер от луснув. Ніби я з якимись боргами розрахувався. Ніби я цим відчаєм своїм якусь провину перед кимось спокутував. Не знаю перед ким. І не знаю яку. І в голові у мене лише одне: додому, хлопці та дівчатка! По домівках! Усі мої борги, які ще залишилися, — всі вони там, удома.
За обідом Корній мені каже, не дивлячись, суворо, непривітно:
— Прочитав?
— Так.
— Зрозумів?
— Так.
На цьому наша розмова і скінчилася.
Після обіду зазирнув я до Драмби. Трудиться мій рядовий на повну котушку, тільки стружка летить. Весь у тирсі, в гарячому мастилі, руки так і літають. Одне задоволення на нього дивитися. Швидко в нього справа просувалася — просто на диво. А мені тепер залишалося тільки одне: чекати.
Ну, чекати довелось недовго, днів два. Коли машинка була готова, я її склав у мішок, відніс до ставів, зібрав там і випробував з молитвою. Нічогенька собі машинка, молотить. Плюється, та все ж таки вона вийшла краща, ніж у наших повстанців, які робили свої шмар-кавки взагалі з обрізків водогінних труб. Ну, повернувся я, запхав її разом з мішком до залізного ящика. Готовий.
1 ось того самого вечора (я вже спати намилився) відчиняються двері, і стоїть у мене на порозі ця жінка. Дякувати Богу, я ще не роздягся — сидів на ліжку у формі та знімав чоботи. Правий зняв, та щойно взявся за лівий, дивлюся — вона. Я нічого навіть подумати не встиг, тільки глянув і, як був в одному чоботі, підхопився перед нею й виструнчився. Гарна вона була, хлопці та дівчатка, аж страх — ніколи я у нас таких не бачив, та й не побачу, напевно, ніколи.
— Вибачте, — каже вона, усміхаючись. — Я не знала, що тут ви. Я шукаю Корнія.
А я мовчу, як бовдур дерев'яний, і тільки очима її їм, та майже нічого не бачу. Очманів. Вона обвела поглядом кімнату, потім знову на мене подивилася — пильно, уважно, вже без усмішки, — ну, бачить, що пуття від мене ніякого, кивнула і вийшла, і двері за собою тихенько причинила. І чи вірите, хлопці та дівчатка, мені здалося, що після того, як вона пішла, в кімнаті відразу стало темніше.
Довго я стовбичив отак, в одному чоботі. Всі думки мої сплутались, нічогісінько я не тямив. Навіть не знаю, в чому ж тут справа: чи то освітлення було якесь особливе тієї миті, а може, й сама ця мить була для мене особливою, та я потім півночі все крутився і ніяк не міг опам'ятатися. Згадував, як вона стояла, як дивилася, що казала. Зрозумів, звісно, що вона мені неправду сказала, що аж ніяк вона не Корнія шукала (знайшла, де шукати!), а зайшла сюди навмисно, на мене подивитись.
Ну, це байдуже. Інша думка мене у смертельну нудьгу загнала: зрозумів я, що довелося мені побачити в цю хвилину маленьку частинку справжнього великого світу цих людей. Адже Корній мене до цього світу не пустив, і правильно, напевно, зробив. Я б у цьому світі руки на себе наклав, бо це неможливо: бачити таке щохвилини і знати, що ніколи ти таким, як вони, не будеш і ніколи ти такого, як вони, не матимеш, а ти серед них, як сказано у священній книзі, до кінця днів своїх залишишся "бридкий, огидний і затхлий"… Словом, погано я спав тієї ночі, хлопці та дівчатка, можна сказати, що й зовсім не спав. А ледве засіріло, я вибрався у сад і заліг у кущах на своєму постійному спостережному пункті. Закортіло мені побачити її ще раз, розібратися, зрозуміти, чим це вона мене вчора так вразила. Бо ж бачив я її й раніше, з оцих-от самих кущів і бачив…