— Двері зачинити! Струн-ко! Слухай наказ...
Це був знаменитий наказ Ставки Верховного Головнокомандування за номером 227, який зачитували лише перед військовими. Крутими й різкими словами було сказано начистоту, що справи наші погані, що відступати вже більше пб можна; що вирішується доля всього радянського ладу і всієї великої російської нації, що час покінчити з панікерами; що головним девізом армії і флоту відтепер повинні бути слова: "Ні кроку назад!"
Слухали, затамувавши подих. Комісар не допустив ніяких коментарів до наказу, нічоге не додав від себе. І без того все було ясно.
— Старшини! Виводьте людей!
— Головні убори на-а-діти! Виходь шикуватись... Безладною колоною вони витягнулися на вулиці Солом-
бали; якась бабуся перебігла юнгам дорогу, злякано хрестячись:
— Господи-сусе, всього-на-всього годочок повоювали, а вже діток малих на війну женуть. Свят-свят, з нами хрестпа сила! •
Погасли останні вогні глухих околиць Архангельська, ч— Іти щоб з піснями! — почулася команда. У голові колони виник, прорізуючи напівтемряву, чистий, сріблодзвонций голос:
Всі вимпели в'ються й цепи гримкотять —
Наверх якорі вибирають...
Тисяча юних голосів повела пісню печальною дорогою, ще не відаючи, куди ця дорога веде.
Не скажуть ні камінь, ні хрест, де лягли За славу ми руського стяга. Прославлять високі у морі вали Геройську загибель "Варяга"...
Від "Варяга" давно вже й сліду на воді не лишилось. Але його знамена вічно будуть тріпотіти над російськими моряками.
Здається, прийшли. Показався табір бараків, обнесених колючим дротом. З високої будки, де стояв вартовий, плаци табору підсвітили променем прожектора. Вітька Сиплков сповістив усіх:
— Це, братво, пересилка. Зараз дадуть нам по строку без адвоката, і — прощавай, мамо моя рідна, занапастив я молодість у розквіті літ...
Ніхто не засміявся. З багнистого ліска хмарами налітали комарі. Старшини розвели юнг по бараках, відповідали одно й тс ж:
— Спати, хлопці, спати. Відвикай запитувати!
Савка з самого початку вирішив, що стане дисципліно-
ГҐПМ юнгою, і коли йому наказали спати, він одразу ж безтурботно даснув на голих нарах. А поки він давав хропака,
ятя хто меткіший, гав не ловили: з тихої шамотні можна %дити, що всю ніч відбувався вільний обмін форми. Савка
панні' прокинувся, а шинель на ньому вже волочиться по землі. Фланелівка сама по собі гиросла до колін. Кльош хлюпає по калюжах, пояс штанів піднявся вшце грудей. Безкозирку також підмінили: тепер вона, висячи над вухами, вільно оберталася на обстриженій маківці. На довершення всього на ногах, здавалося, були не черевики, а відра. В такому вигляді Савка мало нагадував бідових матросів з фільму "Ми з Кронштадта". Ніяк він не скидався на мандрівця альбатроса й гордого приборкувача океанів!
Ображений, він поплакав у куточку, щоб ніхто не бачив, і пішов скаржитися старшині барака. Той, замотаний вкрай, лише відмахнувся:
— А де ж ти був, коли тебе переодягали?
— Я спав,— відповів Савка.
— На флоті ніхто не спить. На флоті лише відпочивають. А втім, старшина заспокоїв його, пообіцявши, що, як
прибудуть вони на місце служби, всім юнгам припасують форму за зростом. Особливо було багато мороки зі штаньми. Савка й паском тугіше підперезався, і знизу холоші аж до колін закачав, а все зайве, що метлялося вище ременя, премудро, з напуском, звісив назовні. Заради високих ідеалів варто було й постраждати!
Зранку юнг шикували між рядами бараків. Екіпажні старшини, в усьому чорному, як великі гладкі коти, ступали вздовж шеренг м'яко й нечутно, ніби придивляючись до здобичі, з якої належало найближчими днями випустити відчайдушний дух.
— Увага! Ніхто не має права залишати територію табору. Самовольці поплатяться. Писати листи рідним можете скільки завгодно, але всі листи будуть відіслані лише з місця постійної служби. А зараз... вивернути кишені!
Розрахунок був правильний: скільки було курців серед юнг, усі висипали тЮтЮн на землю.
— Юнгам курити не годиться,— заявив старшина. Вітька Синяков гучним басом запитав:
— А якщо я з одинадцяти років курю... здихати мені? ■— І здохнеш, яище з одинадцяти почав. Крок уперед!
— Мені? Виконувати команду.
Синяков ступив уперед. Як і слід було сподіватися, старшини виявили в нього тютюн, захований на майбутнє.
— За невиконання наказу — позачерговий наряді ■— За що-о? — обурився Синяков.
— Два наряди — за розмови. Повтори! Без "ну"!
— Єсть без "ну": два наряди... А за що-о?
Після обіду Синяков по-дружньому підсів до Савкиї
— Як тобі сподобалося на флотській малині?
— Мені поки що подобається. А тобі як?
— Шити можна,— відповів Синяков.— Якщо ти за мене . ще й гальюн видраїш, то й зовсім добре буде.
— А наряди ж одержував не я! — заперечив Савка.
— Але ж і силу богатирську не ти демонстрував у Екіпажі. А я ж тебе попереджав, що Вітька Синяков задарма нічого не робить. Не підеш гальюни драїти, я кому треба капну, що ти о'бдурив комісію. Тебе з флоту так турхонуть, що полетиш, не оглядаючись.
— Гаразд. Піду. Видраю.
— А ще з тебе десять пайок хліба,— додав Синяков, Доведеться віддати. Щоб не здіймав галасу.
Безперечно, народ зібрався різний... В основному — городяни, діти пролетарів та інтелігентів. Як це не дивио, дуже мало юнг вийшло з сімей моряків. Більшість з'явилася з провінції, де й моря ніколи не бачили. Але з російської історії відомо: знамениті флотоводці, як правило, народжувалися на привіллі полів і лісів, дитинство провели на берегах тихих, задумливих річок, де водилися скромні пічкурі, й ніколи не мріяли про океани.-
Були серед юнг і такі шибайголови, які перейшли лінію фронту, щоб не жити в окупації. Були з дитбудинків, серйозні лагідні хлопчаки, які втратили рідних або ніколи їх і не знали. Були й безпритульні, яких міліція підібрала на вокзалах, де вони гинули від бруду й холоду, просячи милостиню або щось крадучи. Нарешті, був один хлопчина з партизанського загону, який спізнав, почім ківш лиха,, нерш ніж збулася його мрія про море.
Ситих серед юнг не зустрічалось, а молоді організми вимагали багато їжі. Війна ж внесла свої жорстокі норми, і хліб по картках набув особливого смаку і зріс на ціні. Тому юнги, потрапивши на флотський пайок, вдихнувши ароматів камбуза, відчували вовчий апетит, чого не могли дозволити собі раніше. З'явилися й "шакали", які з ранку до вечора стовбичили біля камбуза, обіцяючи кокам вимити баки з-під супу, сподіваючись, що за це їм щось перепаде. Підлітки :< гордим характером канючити не могли, зате вигадували сво1 способи наїстися досхочу.