Це був важкий похід, повен жертв. Хвилею змило з ерлі-конів двох автоматників. Врятувати їх було неможливо, й есмінці пройшли мимо.
Коли причалили в Кіркенесі, дуже багато матросів гри-пунали й насилу несли вахту. Міноносці розвернулися і, набравши якомога більше обертів, робили вузлів вісімнадцять. На швидкості піна летіла ще вище, і мене знову кликали на місток. Пам'ятаю, я майже нічого не розумів, майже марив. Можна було б збігати в .лазарет, але я не такий дурень, щоб бігти в корму по аспіринчнк. Пробіжки по крижаній палубі добром не кінчаються. Одне слово, коли ми прийшли в Ваєнгу, на пірсі вже очікували санітарні машини, і хворих повезли в госпіталь. їхати недалеко — до губи Грязної, де серед голих сопок стояв п'ятиповерховий корпус госпіталю. Тут я Навіть отетерів. Після двох років життя на кораблі, серед люків, горловин і трапів, так дивно було бачити звичайні двері й вікна, стояти не на залізі, а на доре-в'яних мостинах.
Спершу мене поклали в палату для помираючих. Молодість не хоче думати, що будь-яке життя має сумний фінал, а тому я з цікавістю ступив у страхітливий світ нестерпних стогонів та хрипів, свисту кисню, що виривався з балонів в омертвілі легені, в запах передсмертного поту. Зараз я розумію, що був безнадійно дурний, і, пригадую, навіть радів, що попав до компанії вмираючих, бо в цій палаті не треба було робити вранці фіззарядки. Біля мене лежав юнак, льотчик, нічим не примітний. Коли його накрили простирадлом і винесли, до палати зайшов зі сльозами па очах
83
полковник флотської авіапїї й витяг з-під подушки льотчика Зірку Героя Радянського Союзу. Так я пізнавав життя...
Біля вікна лежав молоденький солдатик і весь час норовив щось запитати в мене. Ми з ьшм зустрілися після війни. Це був Льонька Тепляков з квартири на Малодитичосіль-ському проспекті, де жила моя бабуся. В дитинстві ми з ним гралися на Обвідному каналі. Дивно, але так воно й було: лежачи в спільній палаті, ми не впізнали одип одного — ось як змінює людей війна!
Незабаром головпий лікар госпіталю відправив мене в команду, де одужують. Мені зробили відмітку про це в документах і я... одразу ж утік на есмінець. Знову мене загойдало на хвилях. А коли скінчилася війна, я звернувся до командування з проханням перевести мене на Балтику — ближче до Ленінграда, де жила моя бабуся, єдина з моєї рідні людина, яка залишилася живою. Прохання моє задовольнили, і влітку тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року на попутній машині я виїхав з Ваєнги на мурманський вокзал.
*
РОЗМОВА ТРЕТЯ Цю розмову почав я:
_ Чи розуміли тоді юнги, що Батьківщина має право
зажадати від них великих жертв, можливо, навіть життя?
— Хоч і були ми хлопчаками, але чудово розуміли, на що йдемо. Саме для війни нас і готували! А взагалі,— трохи по-думав Огурцов,— на флоті багато чого не так, як на землі. Існує особлива флотська рівність перед смертю, несхожа на солдатську. Команда корабля, як правило, або вся перемагає, або вся гине. Таким чином, на флоті, як ніде, доречний цей славний заклик: "Смерть або перемога!"
— Вибачте за таке запитання: а багато юнг загинуло?
— Не варто вибачатися. Це не пусте питання. Війна з фашизмом була дуже жорстока, і якщо гинули підлітки в партизанських загонах, то чому доля повинна була берег-ти нас? З юнг вийшло чимало справжніх героїв. Згадайте хоча б Сашка Ковальова, якого вже увічнено е пам'ятнику. Я погано знав Сашка: він навчався на моториста не в Сав-ватьєві, а в Кремлі. Коли його торпедний катер у Варан-герфіорді пішов в атаку, осколок пробив радіатор мотора. Сашко грудьми закрив пробоїну, з якої бив палаючий бензин. Це рівнозначне тому, що закрити амбразуру дота. Сашко загинув... Ось вам і хлопчак! Сашко був у Школі Юнг скромний і тихий, а коли знадобилося — виявилася велика людина. Часто у нас пишуть: кожен на його місці вчинив би так само. Але в тому і вся суть, що кожен так вчинити б не зміг. Тому ми героями й називаємо тих, хто здатен зробити таке, чого не здатен кожен з нас...
Огурцов замислився, а потім, вів далі:
Взагалі мені неймовірно поталанило! Замолоду поряд зі мною були старші товариші. Це дуже добре, коли поряд з хлоп ям є зріла людина. Така людина трапилася мені на Соловках, а потім зустрілася й на есмінці. По війні я також знайшов собі друга вдвічі старшого за себе. Спочатку
дружив з його сином, своїм однолітком. Ми з ним більше клеїли дурня. Але згодом я зрозумів, що батько цікавіший і розумніший за сина... Було б ідеально,— сказав Огурцов,^. якби наша молодь товаришувала не лише з ровесниками, а мала б друзів, які за віком годяться у батьки. Дорослий своєчасно спинить, застереже від непотрібних вчинків. Своя ж розеесела кампанія цього не зробить. Більше того штовхне на яку-не будь дурницю, де пахне протоколом... Ну, бувайте!
У просвіті сходів мене наздогнав голос Огурцова,
— Раджу вам,— гукнув він на прощання,— назвати третю частину "Справжній меридіан",
■— Яка дивна назва.
— Назвіть саме так. За змістом читач і сам зрозуміє, що таке справжній меридіан.
— Ви гадаєте?
—— Я знаю! — почулося згори, і двері зачинилися. Так закінчилася третя розмова.
Великі шлюзи, що ведуть у світ чудес одразу відчинилися навстіж...
Г. Мелвілл. "Мобі Діко
Соловки вже одяглися в теплий зимовий кожух, деиь був яспий і чистий, здавалося, нічим пе примітний, коли юнги зібралися на мітинг. Уся школа, по ротах, за спеціальностями, вишикувалася із збереженням ранжиру, і капітан першого рангу Аграмов закінчив промову словами:
— ...хто погано вчитиметься, той підготує собі незавидну долю. Флот зайвого баласту не потребує. Тому у вас це не уроки, а бойова підготовка. Не екзамен, а — бій, який треби виграти. Пам'ятайте,— сказав він з притиском,— відмінники бойової та політичної підготовки' матимуть право вибору будь-якого флоту країни й будь-якого класу кораблів!
Шерепги гонг заворушилися, пробіг шепіт:
— Ти чув? Будь-який флот, будь-який корабель.
Це була новина підбадьорлива й радісна, і юнги довго кричали "ура". Після цього відчинилися класи.
Раз на місяць для юнг наставало солодке шиття, не в переносному, а в буквальному значенні. Юнги одержували цукровий пайок. Вони чекали цього дня з таким самим нетерпінням, з яким штурман чекає в хмарну ніч появи Полярної зірки... Цукор! Здається, дрібниця. А що с солодше від нього? Щойно вийшовши з дитинства, юнги залишалися грішниками-л асу нами, хоч у класі боцманів деякі вже серйозно потребували послуг бритви. Навіть філософ Коля Пос-кочін, який пізнав сувору діалектику речей, і той нестерпно страждав наприкінці кожного місяця.