Страшенний тріск обірвав його думки. Страшенний — бо вій вмить зруйнував усі марення. Стало очевидним: хтось наступив на гілку. Савчину спину паче мурашки обсипали. Він звів гвинтівку — продірявлену, макетну, без жодного патрона.
-г— Стій! Хто йде? — вигукнув точно за статутом. Ліс мовчав. Може, здалося?
ї раптом Савка почув виразні кроки за кущами. Це був людський крок. Ось іще крок...
— Стій! Стрілятиму!
Савка кинувся на кущі, люто пронизуючи їхпю чорноту довгим лезом багнета. Але згадав про сургучні печатки на дверях складу й відбіг назад, ставши спиною до дверей. Спробував залякати криком:
—" Стій, заразо, кажу тобі.., Я ж застрелю тебе! Але хтось, невидимий і зловісний, і далі діловито обходив склад боєпостачання. Дивовижну ворожість відчув Савка в його спокійних, розмірених рухах. Зараз гонга був слабкий і беззахисний. А ворог поводився так, ніби загодя був упевнений у своїй невразливості...
"Може, жартують? Свої ж хлопці?"
— Здибнєв! Мишко... це ти? — стиха запитав він, звертаючись до лісу.
Кроки завмерли. Зробилося зовсім тихо й страшно.
•— Хоча б один патрончик,— бурмотів Сайка.
З багнетом напереваги юнга знову кинувся на кущі. Шматуючи їх гостряком багнета. Йому було страшно. Так страшно не бувало навіть у ночі блокади, коли будинок, наповнюючись пилюкою, ходив ходором під бомбами; коли, лежачи під ковдрами, Савка чув постріл німецької гармати, а потім лічив, неначе метроном, до шістнадцяти, після чого снаряд нівечив граніт Фрунзенського універмагу.
Невловимий хтось був тут, поряд. Савка примусив себе заспокоїтись. Що повинен робити вартовий за таких обставин? Сповістити своїх. Але як? Телефону нема. І нічим вистрілити, щоб підняти караул по тривозі. Годинника теж нема, та й невідомо, скільки часу триватиме цей поєдинок на самих нервах. Савка прийняв своє рішення: притисся до
З* В. ГЇІИУЛЬ
дверей складу, так що замок вп'явся йому в спину, і, вистав вивши зброю поперед себе, завмер. •
— Ось тільки-но підійди,— шепотів він,— ось тільки-но спробуй...
Він відчував, що з мороку за ним стежать чужі очі.
А потім сталося те, па що ніколи не сподівався Савка. Майже за п'ять кроків від нього з кущів вирвався ляскіг приглушеного, але дуже сильного пострілу. Випурхнула блакитна іскра полум'я, і в небо, якраз пад складом, помчала зелена ракета. Вона згасла, а людські кроки, віддаляючись, розтанули в темряві.
Замиготів ліхтар розводящого — Здпбнєв. вів зміну. Ще ніколи в житті Савка так не радів товаришам.
— Змерз? — гукнули його юнги, наближаючись,
— Навіть у піт кинуло.
— Справді? Ніч же холодна. Нижче нуля.
— А я... страху набрався,— зізнався Савка. *~ Страху? — хмикнув Мишко.— Від чого? *— Ходили навколо мене.
— Облиш! Мабуть, корова. Колгосп поруч...
— Корову я б розпізнав. Але то був двоногий звір.
— Не вигадуй! Корова...
Здибнєв змінив вартових і разом з Савкою пішов назад до караулки. Савка довго йшов мовчки, а потім сказав:
— А знаєш, Мишко, корова ця ракету випустила... Колеснику він одразу доповів про події в час "со-"
баки".
Привиділося? — не повірив старшина спросоння.— Окріп он там, накрили подушкою. Випин чаю та лягай спати.
— Я ляжу,— сказав Савка, розстібаючи гаплики шинелі.— Але тут не заснеш. Він же під моїм носом ракету випустив у небо...
З Колесника наче хтось зняв сонну полуду. —* Ось як? Ну, гаразд. Я доповім по команді кому слід.
Гострота нічного збудження не полишала й удень" Савка охоче ділився в усіма своїми переживаннями на посту. Бажаючих послухати було чимало, і він недоладно розповідав:
— Стою я, як і належить. А віп ходив, ходив, ходив...
— Хто ходив?
■— Та цей... шпигун, напевне. Раптом як пальне...
— У тебе?
— Ні. Прямо в небо...
(3(3
О четвертій годині дня Савка готувався заступити на пост у другу чергу, щоб потім його змінили, коли він відстоїть до восьмої. Але сталося по-іншому. Після обіду в Савватьєво несподівано приїхав геть заляпаний грязюкою пікап, з нього виліз стомлений літній солдат прикордонної служби з старомодним наганом на поясі.
— Юнга Огурцов — до тебе. По тебе приїхали. Савка підійшов до прикордонника.
— Ти Ее Я Огурцов двадцять восьмого року?
— Я.
— Сідай. Поїхали...
З'ясувалося, що з Архангельська прибув працівник "смершу".
Савка не знав, що це за штука, але конвоїр розтлумачив юизі:
— Смерш — це означає "смерть шпигунам". Військова контррозвідка по виявленню ворогів та панікерів... Второпав?
Дорогою до Кремля солдат гаряче переконував Савку:
— Тільки правду кажи. Воронь тебе боже збрехати. Там у нас не дурні сидять. Розуміють, що и до чого. Якщо ти щиросердно розкаєшся, тобі, можливо, й пробачать як малолітньому.
Ось і Кремль. Конвоїр провів Савку на другий поверх колишніх архієрейських покоїв, відчинив двері, оббиті чорною шкірою, й увів до кабінету, де на юнгу чекав капітан у сухопутній гімнастерці й широких галіфе. Без будь-якого вступного слова він став кричати на Савку:
— Тебе для чого сюди привезли? Щоб ти панікерські чутки поширював? Від Горшка два вершки, а вже шкідництвом займаєшся на руку ворогові? Ти мені ці' дурниці облиш... Де ті шпигуни?' Вигадав? Чи приспилося тобі? Ти злісні вигадки залиш для себе. Напевне, зі страху штани продірявив, а тепер ходиш усюди й язиком плещеш?
Савка чесно відповів каштанові:
— Мені було страшно, не приховую. Але я не злякався.
— Не було ніяких диверсантів! — наполягав капітан.— І ніхто навколо тебе в лісі не вештався... Вигадав біс його знає що! А для чого ж ми тут сидимо, якщо ворог під боком ходить?
— Ні, б у л и,— відповів Савка.— І в лісі шастали.." Капітан вискочив з-за столу, зблід.
— Відповідати не вмієш! Повтори, що тобі сказано. Ковтаючи сльози образи, Савка повторив:
— Єсть не було диверсантів. Єсть ніхто не шастав.
З"
(37
— То ЇК бо й воно! — Капітан, задоволений, повернувся за стіл.— Це вже інше діло. А то верзеш тут... Доведеться мені тебе затримати й перевірити, щоб ти більш ніколи чесних людей не баламутив. Знайшлися пильні товариші. Просили покласти край злісним чуткам.
Савка підлив масла в згасаюче вогнище:
— Він і ракету випустив від складу боєпостачання. ■— Хто випустив? — знову скипів капітан.