Час від часу навідувався Хейзен і довго, незворушно дивився на нього.
— Я мушу запам'ятати,— сказав Аллен Хейзенові,— що ходити в гості треба тільки до тих людей, які запрошують до себе добрих плавців. І не повинен забути, що мені слід подякувати Конроєві та Ліиді. Вони вчинили надзвичайно благородно, правда ж?
Хейзен на це запитання не відповів. Натомість сказав:
— Я вже подякував обом від вашого імені. Конроєві дав тисячу доларів, для нього гроші — все, він їх відкладає, мов той хом'як. А Лін-ді подарував невеличкого золотого браслета. Дрібничка.
— Тепер,— мовив Стренд, почуваючи себе ніяково після цих слів,— тепер я знаю, чого варте моє життя. Однієї тисячі доларів і золотої дрібнички.
Хейзен глянув на нього дивним поглядом.
— Усе має свою ціну,— сказав він різко,— але ціна не завжди відповідає вартості. Я б вам порадив не бентежитись через гроші. В цьому зв'язку виникає ще одне питання. Вам не важко розмовляти?
— Начебто ні.
— Ви знаєте, що на десятий день лікарі сказали, що ви почали одужувати і зможете жити нормальним, хоч і не дуже напруженим життям? — спитав Хейзен.
— Ні, не знаю. Але новина приємна.
— Так, звичайно. Та це означає, що вам треба буде подумати про те, як жити далі. Якщо, звісно, ви поставитеся до того, що кажуть лікарі, серйозно,— Хейзен говорив так, наче звинувачував Стренда.— А в такому разі виключено, що у вересні ви повернетесь на свою роботу так, мовби нічого й не сталося.
Стренд ледве стримався, щоб не зітхнути. Він здогадувався, що одного дня — і в не дуже далекому майбутньому — перед ним однаково постане ця проблема, але поки що він користувався привілеєм хворого самому нічого не вирішувати.
— Не думаю,— провадив Хейзен,— що вчитель середньої школи в Нью-Йорку дістане дуже велику пенсію за станом здоров'я. А надто коли зважити на нинішню інфляцію.
— На метро вистачить! —кинув Стренд.
— Отож~бо! Мені завчасу не хотілося починати про це розмову, але я маю певні міркування...— Він зробив невиразний жест.— Я дозволив собі переговорити з директором однієї невеликої школи в Коннектікуті. У Данберрі. Це за дві години їзди від Нью-Йорка, на північ від Нью-Хейвена. Мій батько, коли був живий, щедро підтримував ту школу, виділив їй чималу суму і в заповіті. Він учився в коледжі з чоловіком, який потім став директором, і дуже його поважав. Теперішній директор школи — син того батькового приятеля і до моїх пропозицій поставиться доброзичливо. Школа невелика — всього учнів чотириста — і живе за давніми звичаями, які я схвалюю. Там знайдеться місце й для вашого друга Хесуса Ромеро. Ви матимете змогу повсякчас наглядати за ним.
— Ви, Расселе, мабуть, ніколи нічого не забуваєте, правда? — сказав Аллен із щирим захватом.
У відповідь на цю похвалу Хейзен якось нетерпляче стенув плечима,
— Перевантажені ви не будете,— провадив він,— Годин дванадцять на тиждень, принаймні в першому семестрі. Так мені сказав сам директор. І школа надасть у ваше розпорядження затишну службову квартиру. А це в наші дні важить більше, аніж платня! А коли я розповів директорові — його звати Бебкок, до речі, чудовий чоловік, він вам я певен, сподобається,— отож, коли я розповів йому про вашу дружину, він сказав, що давно уже хотів ввести курс музикознавства і певен, що вона саме та людина, яка йому потрібна. Та й життя в тихому шкільному містечку незрівнянно дешевше, ніж у Нью-Йорку... Я вас не стомив?
— Трохи,— признався Стренд.
— Річ у тім, що часу лишилося небагато,—неначе вибачаючись, сказав Хейзен.— До початку навчального року всього два місяці, і вчителів уже пора затверджувати. І ще одне. На тому тижні Бебкок гостюватиме в своїх друзів у Монтоку і зможе заглянути сюди й побалакати з вами. Тоді вам не доведеться їхати до Коннектікуту.
— Все це звучить дуже привабливо,—стомлено мовив Стренд.— Але я, звісно, мушу порадитися з Леслі.
— Я уже про все розповів їй,— сказав Хейзен.— Вона цілком згодна.
— Мені вона нічого не казала,— здивувався Стренд.— А може, й казала, та я не запам'ятав. Знаете, останнім часом я багато чого забуваю.
— Це мине —запевнив його Хейзен.— У всякому разі, вона виявила бажання, щоб спершу з вами побалакав я. Не хотіла надміру впливати на ваше рішення. Так вона мені сказала.
Стренд кивнув головою.
— Відколи я вийшов з лікарні, Леслі поводиться зі мною так, ніби я з крихкої порцеляни!
Хейзен засміявся.
— Я помітив,— сказав він.— Мине й це, як і все інше, коли ви одужаєте і наберетеся сили. Ось устанете нарешті, вийдете погуляти й аж здивуєтесь — як же по-іншому все виглядає!
— Дякую, сюрпризів я більше не хочу,— сказав Аллен.
Коли Хейзен пішов, Стренд нарешті дозволив собі зітхнути. Йому треба подумати про те, як жити далі, сказав Хейзен. Крім усього іншого, це означало: йому слід поміркувати про те, як він надалі зароблятиме гроші. Завжди гроші, гроші, гроші. Аллен розумів, як дорого обійшлося те, що з ним сталося, але вперше більш ніж за тридцять років він не спитав, скільки ж воно коштує. Та скоро рахунок виставлять, і його доведеться сплачувати.
Він знову глибоко зітхнув.
Стренд заплющив очі й задрімав. А коли прокинувся, то невиразно пригадав, що в кімнаті був Хейзен і говорив про школу. Одначе Аллен не запам'ятав ні як називається та школа, ні де вона є, ні як звати, чоловіка, що мав прийти до нього на розмову. Забув він і про те, чи Хейзен згадував про платню. Аллен відкинув голову на подушку і знову задрімав.
Того ранку, коли доктор Колдуелл дозволив йому зійти вниз, Стренд наполіг, щоб його одяґли, хоч Леслі й переконувала чоловіка просто накинути на піжаму халат.
— Я не хочу, щоб тераса Рассела Хейзена скидалася на балкон богадільні! — заявив він. Ще й сам поголився. Це вперше Аллен подивився на себе в дзеркало, відколи сталася "халепа", як він називав той нещасливий випадок.. Він був блідий, дуже схуд, а очі на витягнутому обличчі здавалися, величезними і схожими на знаки запитання, намальовані чорним чорнилом. Поки він лежав, його через день голив містер Кетлі, і не було потреби дивитися в дзеркало.
Одягаючись, Аллен рухався поволі, обережно, розуміючи, що кістки й артерії у хворому тілі ослабли. І все ж таки він рухався. Коли спускався сходами, Леслі підтримувала його під руку, а він брався за поручень. Містер Кетлі, повернувшись до нього обличчям, задкував попереду, так наче боявся, що Стренд ось-ось упаде і його треба буде підхопити.