На терасі Аллен улігся у вимощений подушками шезлонг на теплому осонні, ноги йому вкрили до колін ковдрою, і він утішався сонцем і свіжим подихом океану. Аллен бачив і відчував усе зовсім по новому: білі хмаринки на літньому небі, барви океану, повітря в легенях.
"Небезпека минула, — сказав йому доктор Колдуелл.— Тільки треба ще поберегтися". А берегтись, пояснив Колдуелл, це не підійматися сходами більш як раз на день, розумно харчуватись, утримуватися від спиртного, кохання та інших збудників, а найголовніше—не хвилюватися. Стренд пообіцяв берегтися.
— Я намагатимусь якомога більше бувати на свіжому повітрі й не хвилюватися,— сказав він Колдуеллові.
Керолайн розповідала, нібито всі хвалять його за мужність. Стренд не запитував, хто ті "всі", й не почував себе ні мужнім, ні легкодухим.
Лежачи на терасі,— поруч сиділа Леслі й тримала його за руку,— Аллен раптом збагнув, що вже багато тижнів він цікавиться лише собою.
— Розкажи мені все й про всіх,— попросив він дружину, так ніби щойно повернувся з тривалої подорожі до місця, цілком відокремленого від світу. До царства тіней. Чи сягає туди пошта, телебачення, людський голос? — Спершу розкажи... про себе. Як у тебе з уроками?
— Я усе владнала,— ухильно відповіла Леслі.
— Як саме?
— Тепер усі вони приходять до мене одного дня на тиждень, Влп> ку це влаштувати легко. Багатьох немає в місті.
Аллен кивнув головою.
— Як там квартира?
— Усе гаразд,— сказала Леслі.— Місіс Кертіс прибирає тричі ш тиждень.
— А Керолайн?
Леслі завагалася.
— Вчора вона довідалася, що її прийняли. Але заявила, що не поїде, якщо ти скажеш "ні".
— Я не скажу "ні".
— Вона покинула ґрати в теніс і віддала спортивний костюм разом з ракеткою подрузі.
— Навіщо вона це зробила? — здивувався Аллен.
— Каже, стомилася грати.—^ Обличчя в Леслі спохмурніло, і вона відвернулась від Аллена.— Я думаю, вона власкавлює богів,— провадила Леслі безвиразним голосом.— Зрікається того, що любить, і обирає найдорожче... Розповідати далі?
— Не треба.
Якийсь час вони сиділи мовчки, рука Леслі в його руці. Кожне Покоління йде на свої жертви, подумав Аллен. А якби він помер, чи забрала б його дочка назад свої гарненькі білі шорти, бавовняну теніску й ракетку, розчарована несправедливою жорстокістю богів? Яка атавістична віра штовхнула її на це зворушливе й по-дитячому безглузде зречення?
— А Джіммі? — запитав Аллен. Якщо хлопець закинув гітару, го як оцінять таку жертву боги, чи не вище за тенісну ракетку?
— Він у Нью-Йорку,— сказала Леслі.— В нього була зустріч Із Гербертом Соломоном. Віриш чи ні, а Джіммі виявився надто сором'язливим, щоб подзвонити Соломонові самому, і побачення їм улаштував Рассел.
— Може, призначити Расселові щорічну платню як головному опікунові всієї нашої родини? — сказав Аллен.— Дивно, як ми досі "стільки років жили без нього!
— Я рада, що ти одужуєш,— промовила Леслі,— До тебе повертається почуття невдячності.
— Я дуже вдячний,— відповів Аллен і помовчав.— Так мені здається. Подякуй йому від мого імені за нас усіх. Він щораз уриває мене, коли я, на його думку, збираюся заговорити про це.
— Я знаю.— мовила Леслі.— Він не дасть тобі й словом згадати про вдячність. Я вже раз чи двічі пробувала, але він повівся зі мною дуже різко. Хтозна, чи то він був сердитий, чи йому просто незручно про це слухати.
— Він казав тобі, що дав тисячу доларів Конроєві й золотого браслета Лінді Робертс за те, що вони витягли мене з води?
— Ні,— відповіла Леслі.— Вони розповіли мені самі.
— Тобі ке здається, що це досить дивний спосіб винагороджувати людей, які, по суті, ризикували життям, рятуючи майже незнайомого чоловіка?
— Трохи здається,— погодилась Леслі.— Така вже він людина — надто замкнутий у собі. Рассел не вміє показувати своїх почуттів, вони проступають у нього тільки у вигляді вчинків. Через те він і роздає гроші, подарунки... допомагає...
— І все ж таки,— сказав Аллен,— мені трохи не по собі. Ніби я читаю про себе у шпальті повідомлень про загублені речі. Мовляв, пропав шкільний учитель середнього віку, востаннє бачили в Атлантичному океані. Того, хто поверне загубленого в доброму стані, чекає винагорода...
— Гляди не прохопися Расселові, що в тебе виникають такі думки! Великодушність — його хобі. Вона відшкодовує йому ті почуття, яких йому бракує на роботі. Одного вечора ми з ним розмовляли про це, і він сказав: "Великодушність для юриста — однаково що легкодухість". Звичайно, що Расселу не до вподоби, коли його вважають легкодухою людиною.
— Він сказав мені, що розмовляв з тобою про оту школу,— мовив Аллен, радий, що до нього повертається память.— І ти нібито схвалюєш його пропозицію.
— Навіть більше — я його за це поцілувала.
— йти на такі крайнощі не було потреби,— сухо кинув Аллен.
— Це найкращий вихід,— мовила Леслі.— Для всіх нас.
— Ти любиш жити в Нью-Йорку,— сказав він.— Як же ти почуватимеш себе в невеликому сонному містечку серед кількох сотень підлітків?
— Виживу,— запевнила Леслі.— Принаймні не це головне. Головне— щоб ти жив і добре себе почував. А Нью-Йорк буде всього за кілька годин їзди. Я з цим звикнуся.
— Може, коли той чоловік прийде і поговорить зі мною...
— Містер Бебкок.
— Атож, містер Бебкок. Може, він вирішить, що я — не та людина, яка йому потрібна.
— Про це не турбуйся,— сказала Леслі.— Я розмовляла з ним по телефону, і він у захваті від того, що ти у нього працюватимеш.
— У захваті...— повторив Аллен.— Оце сказала!
Він подивився довкола — на блакитну воду в басейні, на бездоганно чисті підстилки на пляжі, на білі дюни, на сріблястий океан...
— Ти знаєш,— мовив Аллен, зітхнувши,— ми не зможемо сидіти тут аж до початку занять у школі. Приїхати сюди на вихідні, ну й залишитися ще трохи в разі гострої потреби— це одне, а...
— Але ж він і слухати про це не хоче! Я вже йому казала. Принаймні пробувала поговорити.,.
— Про що саме?
— Мовляв, я заберу тебе до міста, як тільки можна буде тебе перевозити.
— А він?
— Спитав, чи я не маю наміру тебе вбити,— відповіла Леслі.
-— Ох, яким же я став тягарем!
— Помовч! — кинула Леслі.— Він, звісно, згущує барви, але тут тобі, без сумніву, незрівнянно краще. Місіс і містер Кетлі, морське повітря... В нас удома кондиціонерів немає, а в місті задуха. Рассел хоче, щоб ти залишився тут. Це, каже, найменше, що він може зробити для людини, яка мало не втопилася, по суті, з його вини і в нього на очах.