А Галя, відчувши перемогу, з байдужим виглядом походжала по кімнаті.
Спостерігаючи за тією драмою між котом і птахом, Сашко вирішив здружити їх. Для цього почав давати їсти обом одночасно: котові наливав молока у бляшанку з-під консервів, а птаху сипав у миску зерна чи крихт хліба. Щодня посудини присував все ближче і ближче. Спочатку зголоднілі недруги боязко підкрадалися до їжі, та скоро звикли одне до одного.
Такий дослід тягнувся два тижні. Потім Сашко наважився у широку миску налити молока і збоку, туди ж, накришити хліба. Першим до посудини прибіг Любчик, а Галя здивовано зиркнула блискучими чорними, як терен, очима на хлопця, потім на кота, який аж захлинався, так хлебтав молоко, і рішуче направилася до крихт хліба. Кіт на мить підняв голову, і знову припав до миски.
Сашко радісно усміхався, дивлячись на таку незвичну картину.
З того часу Любчик і Галя снідали, обідали і вечеряли з спільної миски. Вони так подружилися, що частенько, притулившись, сиділи на стільці під грубкою. Правда, хлопець ворону висаджував, бо вона ще не могла літати.
* * *
Більше місяця минуло з того часу, як у Сашка поселилася ворона. На крилі рана зажила, і птах раз у раз пробував злітати то на вікно, то на стіл. Мати наполягала, щоб випустити ворону на волю. Ту думку підтримував і батько. Але хлопець все відмовчувався: не хотілося розлучатися з Галею. До того ж, всі однокласники у школі знали про ворону, часто забігали подивитися, як мирно живуть кіт і птах.
Одного разу, коли Сашко повернувся з школи, то застав у кімнаті повний розгардіяш. На підлозі валявся вазон у побитому горшку, біля шафи лежали черепки з дорогої червоної вази, а коло столу розкидані книжки і зошити.
Хлопець розгублено став серед кімнати, не розуміючи, що сталося. Ще не встиг скинути ранець, як увійшла сердита мати.
— Бачиш, що накоїла твоя Галя?
— Як же це сталося? — запитав хлопець.
— Так вона гралася з котом,— з гнівом розповідала мати. — Я хотіла її зловити, а вона, проклятуща, як почала літати по кімнаті, то все поперекидала.
— А де Галя?
— Шмигнула у відчинені двері.
— Не треба було її чіпати, то все залишилось би цілим, — буркнув Сашко.
— Ти ще мене вчитимеш?! — гримнула мати, аж у неї щоки зайнялися рум'янцем. — Швидко роздягайся і прибери у кімнаті!
Сашко мовчки попідмітав, поскладав книжки і зошити на стіл, вогкою ганчіркою витер підвіконня і меблі. Як тільки виніс черепки і сміття надвір, то почув:
— Кар-кар-кар!
Зиркнув на дах і радісно:
— Галю! Галочко!
Ворона, як здалося хлопцеві, ніжно обізвалася:
— Кар~р-р!
Потай від матері шмигнув на кухню, схопив кусень хліба, вибіг на подвір'я і простягнув птаху:
— Візьми, Галю, візьми!
Ворона витягнула голову, розглядаючи подарунок, змахнула крильми — і сіла Сашкові на плече. Той підсунув їй до дзьоба хліб. Вона обережно взяла окраєць і злетіла на дах будинку.
Птах щодня навідувався до хлопця, а той підгодовував його різними лакітками.
Та розлучили їх осінні дощі, які перепадали майже два тижні. Сашко не раз виглядав вихованку, але та, мабуть, кудись подалася зі своїми родичами.
ЇЖАЧОК
Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштановому листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати блискучі, ще вологі від шкаралупи каштани.
їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями.
Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з'їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому.
Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.
Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки, вкритої густими гострими колючками. Шкаралупка лише лопнула посередині, і звідти лукаво посміхався кароокий каштан.
Дівчинка підняла знахідку, підійшла до хлопчика і ніжно:
— Подивись, Івасю, якого кумедного їжачка подарував нам каштан.
Хлопчик спідлоба зиркнув на колючку — і губи розтяглися в широкій усмішці. Обережно взяв простягненого красеня і вдячно подивився дівчинці в очі.
БОРОВИКИ
До бабусі Марини, що жила у селі Слобідка Горчичанська, я прибився надвечір. Старенька саме доїла корову на оборі. Я привітався, поклав подарунки на стареньку табуретку і:
— Бабусю, я побіжу в ліс, може мені щось усміхнеться... Дуже хочу грибів, смажених на вугликах.
— У лісі вже темно, сину. Завтра раненько підеш, а зараз відпочинь. Пройшов же сім верстов.
— І все ж я пошукаю щастя...
З тими словами зняв з колика відро, перебіг єдину у цьому селі широку споришеву вулицю, на якій табунцями навпроти воріт своїх господарів збиралися ночувати гуси і качки, перебіг сусідське подвір'я, а там, за городом,— ліс! Такий же, як і кілька років тому, коли два тижні пас бабусину корову.
Втоптаною конюшиновою стежкою буквально влетів у зелену стіну лісу.. Було вже і справді темнувато.
Вирішив пошукати щастя скраю, де ще крізь густі крона дерев іноді пробивалися косі сонячні промені. Кинувся праворуч до великого дубового куща, віти якого лежали на землі. Рвучко підняв крайню гілляку — і ахнув! Земля була вкрита боровиками! Ніби хтось навмисне насадив кілька десятків великих і малих грибів. Від несподіванки впустив гілляку. Оглянувся, чи нікого нема поблизу, протер очі: чи не сон це? Витягнув з кишені складного ножика, якого спеціально купив у Києві для цієї мети (а тоді я закінчив три курси університету), опустився на коліна і поповз під казкову гілляку...
Через хвилин десять я випростався, радісно усміхаючись, і до дуба та лісу:
— Дякую вам, мої любі друзі, що не забули мене, що привітали таким дорогим подарунком!
Було за що дякувати: у руках тримав повнісіньке рідро боровиків великих, середніх і навіть дрібних...