Бабуся ще поралася коло корови, як я опинився перед нею із ношею. Вона аж нестямилася:
— Свят, свят, свят, сину! Хто це тобі наклав повнісіньке відро боровиків?
— Хазяїн лісу, бабусю, сам Дубовик.
— Це ти справді, Миколко, чи снишся мені з грибами?— перехрестилася старенька.
— Так, бабусю, це таки я. А Дубовик мені у Києві снився, кликав до себе в гості. Оце мені подяка, що не забув його провідати...
Того вечора я досхочу попоїв смажених на вугликах грибних шапочок, які вміла готувати лише бабуся Марина.
КАЛИНА
На горбку пишалася своєю осінньою вродою розкішна калина. Од самого вершечка зайнялася вона гарячим полум'ям. Радісно перешіптувались зубчасті листочки від легенького подиху вітру. А з-поміж них визирали важкі коралові кетяги.
Поруч ріс молодий стрункий ясен. Його скромна зелена постать нічим не приваблювала червонощоку калину, що безжурно жартувала з бабиним літом, ловила його і вкривалася від верху до самісінької землі, наче молода до шлюбу, прозорою білою фатою. Вона розкотисто реготала до зажуреного сонця, до потьмареного неба.
Лише зрідка зиркала на свого сусіда, який горнувся до неї тонкими вітами, ніби хотів заховати її пишну вроду від заздрісного ока. Навіть спробував заступити її, вгамувати той веселий, задьористий сміх. Та калина згорда випросталася, легенько відсунула ясеневі гілки і знову вистз вила напоказ всьому світові свою красу і принаду.
На ту пору десь взялися дівчата-шебетухи. Як вгледіли горду красуню та як накинулися на неї, то геть пошматували її розкішне плаття, в пучечки поскладали червонії кетяги.
Дівчата радісно щебетали, свої голови багряними ягодами квітчали, калина ж ридьма ридала...
Засумував ясен, затужив за понівеченою подругою і почав скапувати на землю зеленими листочками.
ТОПОЛЯ
Росла собі край дороги тополя все вгору та вгору. Мимо неї вдень і вночі стрімголов мчали таксі, вантажні автомашини, автобуси, ліниво повзли трактори з причепами, обкутували їдким димом мотоцикли і мопеди.
Дорога гула, ревла, стогнала.
А тополя то припадала пилом, то вмивалася дощами, то обсушувала свої листочки на сонці. Звикли до неї водії і пішоходи, ковзали байдужими поглядами й мчали чи йшли далі.
Якось уранці, коли сонце обняло своїми ласкавими променями дерево, на протилежному боці дороги чубатий хлопчина гукнув до матері, що вела його за руку:
— Мамо, дивіться!
— Що там, сину?
— Тополя засвітилася.
Жінка стала й радісно усміхнулася: тополя справді ніби зайнялася ізсередини. Листочки навколо стовбура пожовкли, а зовні ще милували око потемнілою густою зеленню. Тому й здавалося, що дерево підсвічується невидимими світильниками.
Хлопчик допитувався:
— Мамо, там лампочки? Як на ялинці?
— Ні, Юрасику, то листочки так світяться.
— А хто їх посвітив?
— Осінь, мій хлопчику.
— Осінь?
— Еге ж
Мати з сином милувалися вродою тополі, а мимо мчали й мчали автомобілі.
СИНЬООКИЙ СЕРПЕНЬ
Чи бачили ви, як цвітуть Петрові батоги? Не бачили? І не знаєте, які вони? Може чули, як старенькі їх ще називають диким цикорієм? 1 ростуть вони на узбіччі доріг, на занедбаних пасовищах, під плотами, на смітниках. Аж до серпня стирчать голі, безлисті кущики з довгими прутиками.
І раптом сонячного ранку серпень розвішує по тих довгих прутиках круглі шматочки синього-пресинього неба. І ті дивовижні синьоокі кущі-букети милують очі доти, поки сонечко із зеніту не зверне до заходу. Тоді квіточки, наче по команді, скручуються, ховаються у пазухи, і стає знову кущ непривабливим аж до наступного ранку. А як тільки вранішнє сонечко вип'є із прутиків росичку, то і заяскравіють неповторної краси сині квіточки. Від кольору цих квіточок у нашому селі Могилівці здавна місяць серпень називали синьооким.
РАНОК
Як тільки березневе сонце залоскотало потемнілий сніг, з даху біля ринви несміливо виглянула велика прозора крапля води. Вона поніжилася у весняній теплині і, набравшись хоробрості, відірвалась від щілини і з радісним вигуком "кап" упала під хатою.
Сонце лоскотало сніг...
І за першою краплею полетіли інші. Тільки й чути було: кап-кап-кап.
Спочатку оті прозорі краплі просвердлили в снігу глибоку криничку, яка висвічувала небесною синню.
А сонце лоскотало сніг...
А з даху: кап-кап-кап, кап-кап-кап...
І криничка переповнилася кришталевою водою. Найхоробріші краплини почали штурмувати неприступні снігові стіни кринички. Надибавши слабке місце, вони кинулися туди гуртом і пробили вузенький рівчачок.
А сонце лоскотало сніг...
А з даху: кап-кап-кап, кап-кап-кап, кап-кап-кап...
І з того рівчачка задзюрчав прозорий холодний ручайок. Він повільно пробирався поміж замерзлими грудками і шматками льоду.
А сонце лоскотало сніг...
А ручайок струменів усе. далі й далі, набираючи швидкості, шукаючи незвіданого шляху до великої води.
Ручай грав усіма барвами сонця, жебонів пісню весняну лазуровому небу.
Так починалося велике оновлення на землі.
РАНОК
Вузькими покрученими вулицями дід з онуком вийшли за село і вперлися у величезний лан стиглої пшениці. Втоптана стежка розтинала ниву навпіл і губилася десь аж у лісі, який ледь мрів на видноколі.
Далеко над лісом почало світитися небо. Довга світла смута все ширшала, і над нею почали бліднути навіть найяскравіші зірниці.
Йшли мовчки А небо на горизонті вже почало скрашуватися то яскраво-жовтими, то рожевими фарбами. Ігор аж зупинився, коли раптом над головою хтось радісно задзвонив у голосні дзвіночки. Здавалося, що то не зірниці мерехтять на небі, а срібні і золоті дзвіночки розхитуються і своїм радісним передзвоном будять землю від глибокого сну.
— Це жайворонки так гарно співають?— порушив мовчанку Ігор.
— Сонечко стрічають.
— І так кожного ранку?
— 3 ранньої весни ці музики не дають заспати хліборобові.
І знову йшли мовчки назустріч новому дню, шо вже розгорявся на сході вогняними барвами.
Під радісний спів хору жайворонків над лісом виринула червона мерехтлива жаринка, яка з кожною хвилиною збільшувалась, аж поки не запалала буйним вогнем у небесній печі. Та піч підіймалася над темним силуетом лісу доти, доки не округлилася, і вже у густому туманному молоці висів величезний розпечений до червоного круг. Чим вище той вогняний круг віддалявся від землі, тим він білішав, гасячи своїм яскравим світлом навіть величного нічного ліхтаря — місяця.