Хатинка

Страница 3 из 9

Кир Булычев

— Гаразд, — сказав Павлиш потворам, що ворушилися живою купою над теплими обвугленими дверцятами шафок, книгами і сувенірними ведмедями. — Я пішов.

3

Добре, коли є рішення, яке можна прийняти. Раніше і цього не було. Рішення вимагало дій, численних, різноманітних і негайних. Чимось це було схоже на від'їзд у відпустку — треба прибрати в квартирі, залишити корм рибкам в акваріумі, домовитися з сусідкою, щоб поливала квіти, подзвонити друзям, поклопотатися про квиток...

По-перше, Павлиш вирушив до анабіозної камери. Похід до вогника міг протривати години зо три, і за цей час ніщо не повинно було порушити спокійний сон підвахтових. Якщо щось з ними трапиться — пропав весь сенс походу. Павлиш під'єднав до блоку живлення камери вже добряче підсілі аварійні акумулятори. Перевірив стабільність температури у ваннах, контрольну апаратуру. Наскільки Павлиш міг судити — камері ніщо не загрожувало. Навіть якщо Павлиш буде відсутній цілий місяць. Правда, людині, що йде на тригодинну прогулянку берегом моря, ні до чого планувати на місяць вперед, але прогулянка передбачалася дещо незвичайна. Павлиш не без підстав думав, що стане першою людиною, яка мандруватиме вночі берегом тутешнього моря.

Відтак слід було поклопотатися про власне спорядження, запас води і їжі, зброї (на кораблі вдалося розшукати променевий пістолет, але Павлиш з училища в руках такого не тримав). Нарешті, треба було задраїти зламаний люк так, щоб слон (якщо ночами тут бродять слони) не зміг би його відчинити.

Закінчивши справи, Павлиш вибрався назовні і несподівано відчув майже елегійний смуток. Тривалі сутінки — а їм, вочевидь, і кінця не буде — забарвили негостинний світ у безліч різновидів чорного й сірого кольору і єдиною рідною річчю в цьому царстві був покалічений "Компас", що сумно стугонів під поривами вітру, самотній і безпорадний.

— Ну-ну, не засмучуйся, — сказав кораблю Павлиш і погладив корпус, короставий від аварійної посадки. — Я скоро повернуся. Дійду по бережку до вогника і назад.

Вогник горів рівно, чекав. Павлиш востаннє перевірив надходження кисню — його вистачить на шість годин, в крайньому випадку можна дихати і повітрям планети. Хоч це неприємно і вельми шкідливо. Павлиш витягнув пістолет, прицілився в камінь на березі і вистрілив. Промінь різонув по каменю, розпиляв його навпіл, і половинки засвітилися багрово і жарко. Тоді Павлиш привів у дію сконструйовану ним за останні півгодини систему запорів, котрій би позаздрив будь-який неандерталець. Люк заскрипів і зачинився. Все. Час було йти.

Павлиш розгріб черевиком купу обгорілих потвор — вогнище давно вже згасло і остигло. Павлиш перестрибнув через нього — не з молодецтва — хотів дізнатися, чи достатньо надійно все приторочено.

Зручніше йти було по самій крайці пляжу. Тут хвилі, що забігали довгими язиками на берег, залишаючи після себе мляву піну, спресували пісок, і він став пружним і твердим. Ліхтар був поки не потрібний — і так видно все, що потрібно бачити, — нескінченна смуга піску, темна вода ліворуч, чорний чагарник на дюнах праворуч. І так до безконечності, до вогника.

Павлиш пройшов кілька десятків кроків, зупинився, озирнувся на корабель. Той був великий, непроникний і страшенно самотній. Кілька разів Павлиш озирався — корабель все зменшувався, каламутнів, зливався з небом, і десь в кінці першого кілометра шляху Павлиш раптом зрозумів, який сам він малий, беззахисний і чужий морю. І йому стало страшно, і захотілося втекти до корабля, сховатися в люці. Він раптом понадіявся, що забув щось дуже важливе для дороги, заради чого хочеш — не хочеш, доведеться повертатися. Але поки придумував, заворушився сором, зашкребла під грудьми совість — повертатися було ніяк не можна, і тоді Павлиш спробував уявити себе дружиною Лота, запевнити, що озирнися він — перетвориться на соляний стовп. І до ранку його злижуть жадібні до кристалічної солі мешканці кущів.

Павлиш вирішив співати. Співав він погано. І після другого куплета чагарник замовк, зачаївся, прислухаючись. Чагарникові спів не подобався. Пісок розмотувався під ногами рівною стрічкою, часом язик доповзав до ноги подорожнього, і Павлиш повертав трохи вище, обходячи піну. Один раз його налякала біла пляма попереду. Пляма була нерухомою і зловісною. Павлиш уповільнив кроки, намацав рукоятку пістолета. Пляма росла, і видно було, як щось чорне, багатопале висунулося з неї, готуючись схопити прибульця. Але Павлиш все-таки йшов, виставивши вперед пістолет, і чекав, щоб пляма зважилася на напад. Павлиш був тут новачком, а для новачка найнерозумніше першим починати стрілянину, бо це ще нікого не рятувало.

Пляма виявилася великою мушлею, а може, і панциром якогось морського жителя. Декілька потвор повзали по ній. Вони й видалися Павлишу здалека мацаками плями.

— Киш, нещасні! — сказав Павлиш потворам, і ті слухняно знялися, відлетіли до кущів, видно, прийнявши Павлиша за крупного хижака, любителя морської падлини.

З-під мушлі вискакувала всіляка жадібна дрібнота, тікала до води. У темряві не розібрати ані форм, ані повадок — деякі тонули, розчиняючись у піні, інші фосфоресціювали і світляними плямами метушилися біля берега.

Після випадку з мушлею Павлиш відчув себе упевненіше — мешканці моря і кущів були зайняті своїми справами і на Павлиша нападати не збиралися. Павлиш розумів, що упевненість його ґрунтується на хибному переконанні; адже якщо існують мушлі — є потвори, які цими мушлями харчуються. А якщо є потвори, то хтось пожирає їх. І ще хтось пожирає тих, хто харчується потворами. І так далі.

Минула вже година відтоді, як Павлиш покинув корабель, позаду принаймні п'ять кілометрів шляху. Єдине, що серйозно турбувало зараз Павлиша — те, що вогник не наближався. Так само далекий був чорний мис, так само рівна смуга піску.

І тут Павлиш побачив річку.

Спочатку був шум. Він домішувався до одноманітного ритму прибою і насторожив Павлиша. Потім Павлиш побачив і саму ріку. Вливаючись у море, річка розбилася на безліч рукавів, дрібних і швидких. Беріг видавався в море невеликим півостровом. Між рукавами і з обох боків дельти земля була вкрита темними плямами лишайнику, травою. Перехід начебто не обіцяв труднощів, але коли в декількох метрах від води нога Павлиша раптом провалилася по кісточки, він зрозумів, що від річки можна чекати каверзи.