Вже наступний крок дався важче. Пісок став податливим, в'язким, він з хлюпанням затягував ногу і з жалем відпускав її.
"Врешті-решт, — подумав Павлиш, — мені нічого не загрожує. Я в скафандрі і, навіть якщо провалюся де-небудь глибше, не замочу ніг".
І не встигла ця думка покинути голову, як Павлиш втратив опору під ногами і занурився до пояса. І це було ще не все: спроба вилізти з цієї пастки вперед змусила зануритися ще на декілька сантиметрів. Скафандр був м'яким, і драгва, що спіймала в полон Павлиша, тиснула на груди, підбираючись до плечей. Павлиш пригадав, що в подібних випадках мисливцям, які попали в болото, завжди трапляється під руку ломака або хоча б кущ. Ломаки поблизу не було, але кущ ріс попереду, метрах у трьох. Павлиш розсудив, що біля куща повинно бути твердіше, і стрибнув уперед.
Напевно, з боку стрибок його виглядав дивно: істота, що увійшла по груди в пісок, робить судомний рух, вириває кілька сантиметрів тіла з полону, просувається на півметра вперед і тут-таки майже повністю зникає з виду.
Стрибок був помилкою, яка виправдовувалася лише тим, що Павлишу ніколи раніше ані з болотами, ані з сипучими пісками стикатися не доводилося. Тепер над поверхнею, що ледь гойдалася, здиблювалася бульками, виднілася лише верхня половина шолома і кисті рук. Павлиш скосив очі і побачив, що чорна межа піску поволі, але відчутно піднімається по прозорому заборолу. Павлиш поки не турбувався — все відбулося так швидко і раптово, що він просто не встиг до ладу занепокоїтися. Прагнучи не робити зайвих рухів, тому що кожен рух лише занурював його глибше, Павлиш повернув голову до дальнього мису. Вогник світив. Чекав. Довелося задерти голову, над піском залишалася лише верхівка шолома з непотрібною антеною, налаштованою на корабель, в якому ніхто не почує. І ще через декілька секунд вогник зник. І все зникло. Було темно, страшенно тісно і абсолютно незрозуміло, що ж робити далі.
Страх прийшов з темрявою. Павлиш зрозумів, що дихає часто і неглибоко, не вистачало повітря, хоч це й було неправдою — балони сумлінно видавали рівно стільки повітря, скільки належить. Шолом був достатньо твердий, так що загроза загинути від задухи не виникала. Загинути... І як тільки це слово промайнуло в думках, то зачепилося за щось в мозку і залишилося там. Загинути. А у цій бо ямі можна запросто загинути.
Слово мало якусь магічну силу. Це було огидне слово, мерзенне, зле. Павлиш розумів, що воно не може його стосуватися, тому що... тому що його чекають. Його чекає Гліб Бауер, і Кіра Ткаченко, і штурман Батурин — без Павлиша вони теж загинуть. І якщо коли-небудь прийде сюди корабель, а він обов'язково прийде, та буде пізно, якщо прийде сюди корабель, то вони знайдуть тіла другої вахти у анабіозних ваннах, знайдуть тіла загиблих, зрозуміють, що хтось залишився на кораблі і потім зник. Будуть його шукати — і, звичайно, ніколи не знайдуть. Навіть якщо планету заселять, безліч людей житиме на ній — все одно ніхто ніколи не знайде лікаря Павлиша, тридцяти чотирьох років, шатена, зріст сто вісімдесят три, очі блакитні...
— А ну досить, — наказав собі Павлиш. — Так можна думати до світанку.
Треба було вибиратися. Павлиш зрозумів, що зовсім не хоче гинути в цій клятій ямі. Слід було відшукати вихід з пастки. От і все.
Твердий пісок — за плечима. Більше ризикувати не можна. Жодних рухів уперед — тільки назад, до берега.
Павлиш спробував підняти руки. Це можна було зробити, але насилу, пісок був тугим і важким. Павлиш спробував підгрібати руками перед собою, але лише глибше увійшов у драгву, і довелося знову завмерти, щоб подолати спалах паніки, яка стиснула мозок. Паніка була ірраціональна — тіло, що відчуло небезпеку, почало метатися.
Павлиш перечекав паніку на борту. Він уже знав, що сильніший від неї, він залишався на капітанському містку — бунтарі ж безцільно бігали по палубі і розмахували руками. І тут несподівано ноги, пальці ніг, відчули твердий ґрунт.
— Прекрасно, — вимовив Павлиш, заспокоюючи бунтарів і боягузів, що гніздилися в його тілі. — Я ж вам завжди казав, що ця трясовина не бездонна. Звичайна яма. Ми стоїмо на дні і тепер спокійно і неспішно підемо назад.
Сказати було легше, ніж зробити. Пісок не хотів відпускати Павлиша і тягнув його вниз, у глибину, дно було слизьким і ненадійним. Але Павлиш все-таки зробив крок угору по схилу ями і, зробивши його, зрозумів, що він з біса втомився. Особливо заважав тягар драгви. Чомусь уявився водолаз, що поволі йде у глибині...
— Стійте! — вигукнув Павлиш. — Ми здогадалися.
За хвилину права рука пробилася крізь пісок і намацала кнопку подачі повітря. Павлиш витиснув її повністю і не відпускав, поки повітря, що здавлювало горло, загрожувало вичавити з орбіт очі, зупиняло серце, не наповнило скафандр настільки, що наступний крок угору дався значно легше...
Павлиш відпустив кнопку подачі повітря лише тоді, коли виліз до пояса з сипучого піску і, стерши вільною рукою бруд із шолома, побачив вогник. Той горів.
4
Павлиш довго сидів на березі, випроставши ноги і дозволяючи хвилям накочуватися на них. Він посміхався, не міг не посміхатися, і кілька разів піднімав руки, щоб переконатися, як легко і вільно живеться на повітрі.
Река текла в море, так само спокійно, як і раніше, і абсолютно неможливо було вгадати місце недавнього ув'язнення. Пісок розгладився, змирився з втратою бранця — чекав на нові жертви.
Але головне завдання так і не було вирішене. Ріка перегороджувала дорогу, і річку слід було перейти, щоб продовжити шлях по рівному березі, що починався знову в якихось ста метрах від Павлиша.
Відсапавшись, Павлиш підвівся і пішов по піску до кущів. Черепашки хрустіли під черевиками, і шурхоти попереду, тріск гілок, писк наближалися, ставали все виразнішими. Павлиш зупинився, пригадав, що в пістолет міг набитися пісок. Витягнув, провів рукою по дулі. Дуло було чисте.
Павлиш ішов, тримаючись подалі від щебіткої, мирної з вигляду річки, піднявся на невисокий горб і зупинився перед стіною кущів. Кущі простягнули назустріч колючки і сухі галузи, вони стояли тісно, немов воїни, що зустрічали ворога. Павлиш спробував розсунути кущі, але гілки чіплялися колючками одна за одну, довелося пошкодувати, що не одяг рукавичок.