Хатинка

Страница 2 из 9

Кир Булычев

Мошкара щезла, і це було незвичним — Павлиш за чотири доби звик до її діловитого кружляння, до її явної нешкідливості. Ніч загрожувала чимось новим, незнайомим, злим, бо планета була ще молода і життя на ній занурене в нещадну боротьбу за існування, де переможеного не обертали в рабство, а пожирали.

Нарешті, сонце, до половини занурившись у воду, розпластавшись по ній сочевицею, поповзло праворуч, туди, де вздовж горизонту тягнулася чорна смужка, — берег удалині загинався, утворюючи затоку, в глибині якої упав "Компас".

— Ну що ж, — сказав собі Павлиш. — Дознімемо і почнемо першу полярну зимівлю. Десять днів суцільної ночі.

Власний голос був приглушений і майже незнайомий. Кущі відгукнулися на нього спалахом галасливої активності. Павлиш не зміг змусити себе дочекатися повного заходу сонця. Палець сам натиснув на кнопку "стоп". Ноги самі зробили крок до люка — надійного входу в печеру, таку потрібну будь-якому троглодитові.

І тут Павлиш побачив вогник.

Вогник спалахнув на самому кінці мису — чорної смужки по обрії, недалеко від якої спускалося у воду сонце. Спочатку Павлиш подумав, що сонце відбилося від скелі або хвилі. Подумав, що обманюють втомлені очі.

Через двадцять секунд вогник спалахнув знову, в тій самій точці. І більше спалахів Павлиш не побачив — сонце підкотилося до мису, било в обличчя і власні його спалахи мигтіли і обманювали. Павлиш не міг більш чекати. Він здерся в люк; не знімаючи скафандра і шолома, пробіг на місток, чортихаючись і спотикаючись об гострі краї предметів, що ховалися, певно, при світлі.

Ледь фосфоресціював у темряві мертвий екран телеока. На нього Павлиш і спрямував камеру, проекціюючи відзняте зображення. Можливо, камера, що не відриваючись дивилася на виднокрай, помітила вогник раніше, ніж Павлиш.

Був знову захід сонця. Знову сонце по дотичній повзло уздовж зеленої гряди, розкидаючи гадто яскраві барви, знову по ньому бігли лілово-сизі смуги і спалахували іскри. Око камери рушило за сонцем. У Павлиша втомилися руки. Вони ледь тремтіли, і тому хвилювалася і погойдувалася на імпровізованому екрані смарагдова вода.

— Дивися, — попередив себе Павлиш.

У правому боці кадру виявилася чорна цятка — кінчик мису. І відразу ж у цьому місці, безумовно і об'єктивно побачений камерою, спалахнув вогник.

Екран згас. Павлиш опинився у повній пітьмі. Лише перед очима мелькали багрові і зелені плями. Він навпомацки відмотав плівку назад і зупинив той кадр, де спалахнув вогник. На екрані застигло, зупинилося сонце, застигла і біла цятка біля правої крайки екрану — вогник.

Все це було неймовірно, всього цього не могло бути. Вогник повинен був виявитися оптичним обманом, галюцинацією, тому що Павлиш підсвідомо чекав якоїсь події, дрібниці, здатної повернути надію. Мозок жадав ухопитися за будь-що, хай за міраж... Але вогник не був міражем. Камера теж побачила його.

— А чом би й ні? — запитав Павлиш.

Корабель нічого не відповів. Він дуже сподівався на Павлиша.

"Чого ж я тут стою? Сонце вже сховалося і не заважає дивитися на мис. А раптом вогника вже немає?"

Павлиш подумав, що якщо десь неподалік є розумні істоти, принаймні розумні настільки, що володіють сильним джерелом світла, то ні до чого берегти аварійні акумулятори. Він навпомацки відшукав кнопку, ввімкнув на повну потужність освітлення, і корабель ожив, в ньому стало тепліше, розсунулися стіни, і підступні предмети — уламки труб, петлі дротів, задирки обшивки — сховалися по кутах і не заважали Павлишу пробігти коридором до люка, до вечора, що перестав бути страшним і ворожим.

Сонце і справді сіло. Залишилася лише глуха малинова пляма, і хмари, що дісталися до неї, утворили в ній темно-сірі провали. Павлиш сперся руками об краї люка, висунувся до пояса назовні і рахував: один, два, три, п'ять... Спалах!

Вогник протримався секунду, і Павлиш встиг всістися зручніше на край люка, звісити вниз ноги у важких черевиках, перш ніж він спалахнув знову. У вогника був надзвичайно приємний колір. Який? Надзвичайно приємний білий колір. А можливо, жовтий?

А коли розгладилася і посиніла пляма, що залишалася від сонця, вогник перестав блимати. Він зажеврів рівно, ніби хтось, хто довго жартував з вимикачем, упевнився, нарешті, в приході ночі і, ввімкнувши світло на повну потужність, всівся за стіл вечеряти. І чекати гостей.

З темряви до Павлиша кинулося щось велике. Павлиш не встиг підібгати ноги і сховатися в корабель. Лише витягнув уперед руку. Щось виявилося вже знайомою потворою. Потвора обплутала сухими тонкими ніжками руку Павлиша і бабчачі очі докірливо виблискували, відбивши світло, що падало з люка. Павлиш струсив потвору, як струшують в кошмарі страшного павука, і та плюхнулася об пісок.

Запаморочилася голова. Тут тільки він зрозумів, що забув опустити забороло шолома і дихає повітрям планети. А з усвідомленням цього прийшла нудота. Павлиш зачинив люк і всівся просто на підлогу шлюзу. Опустив забороло і збільшив подачу кисню, щоб відсапатися.

"Тепер слід дати сигнал, — думав Павлиш. — Треба пустити ракету, засвітити прожектор. Треба покликати на допомогу.

Але ракет немає. А якщо вони й є, то пошуки їх займуть ще кілька діб. Прожектори розбиті. Є ліхтар, навіть два ліхтарі, але обидва досить слабкі, шоломові. Ну що ж, почнемо з шоломових ліхтарів.

Павлиш досить довго стояв біля відчиненого люка, закриваючи і відкриваючи долонею світло і вільною рукою відмахуючись від потвор, що лізли на світло, мов метелики. Вогник не реагував — світив так само яскраво і рівно. Господарі його явно не здогадувалися про те, що хтось неподалік потерпів катастрофу. Потім, хоча це вже навряд чи допомогло б, Павлиш витягнув з корабля безліч предметів, які могли горіти, і підпалив їх. Вогнище було млявим — у повітрі дуже мало кисню, та й потвори, що злетілися наче на свято, кидалися у вогонь і обвуглювалися, шипіли, мов мокрі дрова. Павлиш перевів весь свій запас спирту і після десяти хвилин боротьби з потворами облишив цю затію.

Він відійшов до люка і дивився на вогник. Він не міг до нього звикнути. Вогник був з казки: віконцем в будиночку лісника, вогнищем мисливців... А може, відсвітом під казаном людожера?