— Ваші грали сьогодні? — гукає до неї Колдуел. Віра тренує дівчачу баскетбольну команду.
— Щойно скінчили,— відказує вона, притишуючи ходу.— Тільки сорому наїлися. Я оце дала Елу вечеряти і піду, думаю, подивлюся, на що наші хлопці здатні.
Вона іде в глиб коридора, там вхід до залу.
— Так, баскетбол вона любить,— озивається Колдуел.
— Ел вічно працює допізна,— похмуро кидає Філіпс,— от вона й нудиться.
— Вигляд у неї все одно веселий, а для мене в моєму становищі це — найголовніше.
— Джордже, мене серйозно хвилює твоє здоров'я.
— Бог любить веселих покійників,— з грубуватою життєрадісністю говорить Колдуел і раптом питає руба: — Ну, так що там за секрети з квитками?
— Та, по суті, нічого секретного й нема. Преподобний Марч сказав мені, що Луїс, аби заохотити відвідувачів недільної школи, запропонував якось нагородити тих, хто до Нового року ні разу не пропустив занять.
— І для цього конче треба було тихцем свиснути мої баскетбольні квитки.
_ Надто голосно сказано. Квитки, Джордже, не твої.
Шкільні.
_ Зате я — той козел відпущення, що має за них зві-
туватись.
_ Це ж тільки папірці, як ти не розумієш? Напиши в
своєму журнальчику: "На добродійні потреби". А я тебе, якщо це питання піднімуть, підтримаю.
_ А ти не питав Зіммермана, що він із рештою ста зробив? Ти ж казав, прийшло тільки сорок. А решта сто? Як же він від них відмовиться? А там, гляди, ще цілий їхній дитсадок приповзе з дармовими квитками.
— Джордже, я знаю, що тобі прикро. Але ж навіщо перебільшувати? Що воно дасть? Я з ним не говорив, та, по-моєму, це й так би нічого не дало. Спиши все на благодійництво, і вважаймо, що справа закрита. Луїс любить по-сваволити, це ясно; але ж усе те робилося з доброю думкою.
Знаючи наперед, що йому доведеться пристати на розважливу раду товариша, Колдуел, однак, не може втриматись від останнього вибуху красномовства.
— Теоретична вартість цих квитків — дев'яносто доларів; і я злий, як дідько, що вони дісталися саме нашій дорогій і поважаній реформатській недільній школі.
Колдуел не жартує. Олінджер, за винятком кількох маловпливових сект свідків Єгови, баптистів та римських католиків, поділений на два табори дружнім суперництвом лютеран і реформатів, де перші переважають кількістю, а другі — заможністю членів. Пресвітеріанин з народження, Колдуел став під час Великої кризи лютеранином, як його дружина, і, при всій своїй терпимості, як це не дивно, насяк щирою неприязню до реформатів — реформати в його уяві ототожнюються із Зіммерманом і Кальвіном, а ті, в свою' чергу"— з усім темним, гнітючим і деспотичним, що тільки є на світі.
Віра заходить у зал крізь широкі, нарозтіж, двері — двері притримуються гумовими шпунтами в латунних гніздах, їх можна вивільнити ударом ноги. Вона бачить преподобного Марча, що стоїть у кутку, зіпершись на купу складаних крісел — їх під час зборів, спектаклів і зустрічей любителів спорту розкладають і ставлять туди, де зараз баскетбольне поле. Кілька хлопців нахабно всілися на самім верху й вимахують ногами, а ще кілька — серед них дорослі чоловіки й од на-двоє дівчат — стоять, заглядаючи одне поперед одного; дехто навіть виліз на стільці у проході. Двоє юнаків років двадцяти п'яти несміло вітаються з Вірою і відступають на крок, даючи їй дорогу. Ці двоє, котрі її знають, і котрих вона вже забула,— з тих колишніх шкільних зірок, що рік за роком, поки дружина, чи ритуальні пиятики, а чи праця в іншому місті не стане їм на заваді, приходять до школи на всі спортивні змагання, мов пси, котрих безнастанно тягне туди, де, їм здається, вони закопали щось особливо цінне. Щораз старші, щораз одутліші, вони вперто з'являються — на майданчику і в залі, восени, узимку й навесні,— наче привиди, викликані не менш примарною процесією щораз молодших і менш відомих шкільних чемпіонів, які з часом і самі непомітно просочуються в гурт глядачів і стають у них за спиною. Тихі й стражденні, вони рішуче відрізняються поведінкою від учнів на трибунах: тут лиця, волосся, стрічки, яскравий одяг зливаються в одне строкате полотнище, в одне хвилясте, миготливе живе знамено. Віра мружить очі, і натовп розпадається на мерехкі кольорові атоми. Вочевидь, поляризовані перепадами сил у змаганні, цятки ці то відштовхуються одна від одної, то притягуються попарно, керовані стрілами таємних імпульсів. Відчуваючи це, Віра повниться гордістю, спокоєм і певністю себе. Довший час вона навіть краєчком ока не благоволить глянути в бік преподобного Марча, вже давно осліпленого яскравим сплавом золота й міді, що пливе, поблискуючи, крізь людську тисняву і врешті спиняється, задзвенівши, перед його очима.
Священик Марч — високий вродливий чоловік з худорлявим засмаглим лицем і чорним, химерно закрученим вусом. Змужнів він під час війни. У 1939-му це був іще тендітний, дрібнокостий юнак неповних двадцяти п'яти літ, який щойно закінчив духовну семінарію в одному з вугледобувних районів штату. Він почував себе неповноцінним, його постійно точили сумніви. Теологія тільки поглибила ці сумніви, увиразнила їх. Оглядаючись у минуле, він здогадувався, що релігійність, яка підштовхнула його до вибору теперішнього фаху — поминувши той факт, що вибирав він під тиском несхибної материної волі,— була всього лиш хворобливим відсвітом його непевності у справах статі. Його тонкий, металічний голос часто зривався на писк, наче сам глузував з його криводушних богослужінь. Він побоювався власних дияконів і зневажав власну місію. Порятунок у 1941-му принесла війна. Він записався до армії, однак не капеланом, а звичайним рядовим, сподіваючись, що так йому вдасться уникнути питань, на які не знаходив відповіді. І вдалося. Він переплив океан, а фурії не подужали. Його зробили лейтенантом. У Північній Африці він і ще п'ятеро протримались сім днів на трьох флягах води. Під Анціо в місце, де він стояв півхвилини тому, бухнув снаряд, виривши яму у вісім фунтів завширшки. На височині біля Рима дістав чин капітана. Кінець війни зустрів без жодної подряпини. Тільки голос лишився, як був, незагартований. І, як не дивно, він повернувся до свого поміркованого фаху. Та чи так уже й дивно? Ні! Розчистивши наноси каміння, він відкрив під ним материну віру, що спеклася на твердий, тривкий згусток незвичайної форми, проте беззаперечно реальний, як шматок охололого шлаку. Він вижив. Життя — це пекло, але прекрасне пекло. Дай боже такої краси. І хай голос у Марча негарний, та мовчати він вміє красиво. Очі в нього чорні, мов вуглики, над гострими смаглими вилицями; вуса він носить гордо, як шрам, що лишився від солдатської бороди. А замість мундира одягає, йдучи на люди, білий вузький комірець католицького священика. Вірі, що непомітно підходить коридором, цей комірець крізь відчинені двері видається чимсь настільки романтичним, що їй перехоплює подих: гостра смужка найчистішої білини, лезо довершеності, загрозливо приставлене до горла.