— Ваші молитви сьогодні відвернулися від мене,— видихає вона засапано.
— Вітаю вас. Що, програли ваші дівчата?
— Мгм.— Вона відразу вдає — не так щоб удає, бо ж і відчуває трохи,— що їй нудно. Звертає погляд на поле, ворушачи пальцями в кишенях, і золотаве листя її пальта тріпонеться.
— Ви завжди приходите, коли хлопці грають?
— А що — не варто? Приглянутися, повчитися? Ви грали в баскетбол?
— Ні, я в молоді роки був страшенний незграба. Мене тільки в останню чергу брали.
— Важко повірити.
— Що і є ознакою істини.
Віру пересмикує від цього прояву проповідництва, і вона важко зітхає, наче піддаючись його нетерплячій настирливості:
— Бачите, школа така річ, що, коли попрацювати тут трохи, не можеш жити поза нею. Професійна хвороба. Тиняєшся по кутках, поки світиться.
— Ви ж мешкаєте зовсім поруч.
— Мгм.— Який у нього неприємний голос! Цікаво, чи це часом не природна закономірність, що вдатні зростом мужчини завжди мають невідповідні голоси? Чому при будь-якому знайомстві вона завжди, хай на крихту, але обов'язково в чомусь розчаровується? І, щоб відомстити йому, Віра ущипливо кидає: — А ви змінилися з тої пори, як вас в останню чергу брали.
Він уривчасто сміється, блиснувши на мить жовтими від тютюну зубами, начебто довше сміятись не личить його становищу: це сміх капітана.
— Останні будуть першими,— каже він.
Вона трохи заскочена такою відповіддю, не розуміючи натяку, але по тому, як самовдоволено стислись його темні точені губи, здогадується, що це справді був натяк. І, як завжди, коли їй загрожує небезпека видатись недотепою, відводить очі і розсіяним поглядом дивиться поверх його плеча, знаючи, що від цього їхня кара краса тільки глибшає.
_ Чому?..— І затинається.— Ні, краще не питати.
— Питати про що?
_ Ні про що. Я забула, з ким я говорю.
_ Чому ж, будь ласка. Питайтеся, і вдоволені будете.
Він має надію, що, підсипавши богохульної солі їй на хвіст, зможе втримати її тут, цю золоту голубку, цього рудокрилого горобчика. А підозрює, що вона хотіла спитати, чому він не одружений. Складне питання; він інколи й сам шукав на нього відповіді. Можливо, тому, що війна малює жінок в непривабливому світлі. Ціна їм падає, і виявляється, що вони взагалі готові продатися за дрібничку: ніч за плитку шоколаду. їхню собівартість визначають не вони, а мужчини. І коли ти це мимоволі збагнув, то купувати не квапишся. Однак це не та відповідь, яку можна висловити вголос.
А вона, правду кажучи, саме це й хотіла спитати. Чи, може, він педераст? Вона завжди ставилася з недовірою до священиків і до надто вже випещених чоловіків. А тут і одне, і друге.
— Чому ви тут? — питає вона.— Ви раніше на змагання ніколи не приходили, хіба що благословити якийсь захід.
— Пригнав сюди сорок заблудлих овець з недільної школи,— відказує він.— 3 якоїсь досі не зрозумілої мені причини Зіммерман минулої неділі осипав їх квитками, як манною небесною.
Вона сміється.
— А все-таки — чому?
Все, що принижує Зіммермана, наливає їй серце вдячністю.
— Чому? — Дві брови кольору воронячого крила здіймаються гарно окресленими дугами над круглими, ніби від страху, очима, де розширені зіниці на світлі здаються не чорними, а темно-сірими в цяточку, неначе під драглистою плівкою насипано пороху. Цей відсвіт небезпеки, всіх тих жахів, яких він набачився свого часу, вражає Віру. їй здається, груди її спливають угору теплою хвилею; вона ледь стримується, щоб не притиснути їх руками. Вологі губи готові пирснути сміхом раніше, ніж його жартівливо-обурені питання зірвуться з уст.
— Чому така моя доля? — суворо питає він, злегка викотивши очі.— Чому всі дами в моїй парафії раз на місяць печуть тістечка і випродують їх одна одній? Чому міські пияки обривають мій телефон? Чому всі ці люди в модних капелюхах приходять кожної неділі і слухають, як я розводжу теревені над якоюсь книженцією?
Успіх перевершує всі сподівання: він витає, підхоплений теплим вихором її сміху, і просторікує далі у тому ж дусі — так отой зух, чистокровний індіанець з племені сіу в його підрозділі, витанцьовував танець війни довкола позначки над закопаною міною. Хоч віра його недоторканна і, як криця, незламна, вона водночас і мертва, як криця. Він при бажанні може в будь-яку хвилину взяти її в руки і справдити її вагу, а в неї ж немає рук, їй нічим досягнути до нього, нічим стримати. От він і глузує з неї.
А Віра у захваті, що втягнула його в цю розмову; те, що він розказує, малюється у неї перед очима, мов у пришвидшених кадрах старого німого кіно: його церква — це ніби порожній будинок, куди весь час хтось заходить, чемно розкланюється і каже "спасибі" неіснуючому господареві. Веселі бульбашки випорскують з живота у легені і райдужно лускають в горлі; правду кажучи, це все, чого вона чекає від чоловіків, усе, що їй потрібно — аби її вміли розсмішити. У сміхові відроджується її непорочність, її дівочі літа. Рот її, підкреслений вишневим обідком ще не стертої помади, розтуляється, випускаючи радощі на волю; зблискують ясна, обличчя, залите рум'янцем, стає вражаюче яскравим — голова Горгони, повна краси і життя. Хлопчисько, який осідлав купу стільців і пливе на цьому хиткому плоті в океані загального хаосу, перехиляється через борт — з'ясувати, хто там іще розшумівся. Він бачить чиюсь рудоволосу голову, що химерною оранжевою рибою, описуючи нерівні мерехтливі кола, опускається на смугасте дно брудної підлоги. Ослабнувши від сміху, Віра оступилася і мимоволі відкидається назад усім тілом. Порошисті очі священика тануть, а твердо окреслені губи здивовано-сором'язливо морщаться. Він теж відхиляється назад; абияк поскладані стільці в одному місці утворюють виступ, куди він і впирається ліктями, зібравши рештки свого капітанського самовладання. Тепер його тіло закриває її від натовпу; вони у схованці.
вкотре уже він падає навзнак, знеможений невигойною раною кохання; і, поклавши красиву шию (tereti cervice) тобі на коліна і дивлячись на тебе, напуває любов'ю спраглі свої зіниці, мрійно тебе споглядаючи (inhians in te, dea), а подих його, коли він лежить отак, зливається з твоїми устами...