— Я тримаю тобі місце! — знову гукає Пітер. Він сидить посередині ряду; місце, яке він тримає для неї, завалене чужими пальтами й шарфами. Стиснувши у нетерпінні свій самовпевнений рот, вона героїчно пірнає в протоку між ними і пливе, змушуючи всіх підійматися з місць, і сміється, спіткнувшись об чиюсь простягнену ногу. Поки їхні сусіди розбирають пальта, Пітер, наполовину підвівшись, і Пенні стоять упритул, впершись одне в одного коліньми. Пітер грайливо дмухає на неї, і пасмо волосся в неї над вухом злітає догори. Посеред цього гармидеру й гулу шкіра її обличчя і шиї тихо сяє, а сама вона здається йому такою солодкою, смачною і соковитою! А все тому, що вона маленька. Така маленька, що він міг би її підняти на руках: при цій думці він і сам піднімається потай. Нарешті останнє пальто забрано, і вони всідаються поряд серед веселого, розпашілого хаосу.
Гравці, щасливі у відведеному для них чотирикутнику, вигарцьовують по своїй прерії з лакованих паркетин. М'яч виписує дугу високо під стелею, але не так високо, щоб зачепити обтягнені сіткою лампи. Лунає свисток. Годинник зупиняється. На середину поля вибігають дівчата у жовтих светрах з бордовими безголосими літерами "О" і стають паровозиком.
— 0 — скрикують ці семеро пронизливих сирен, що тепер, узявшись за лікті, стали одним великим поршнем.
— О-о-х! — стогне приглушено луна.
— ЛІ
— Ел-л! — чується у відповідь.
— //
— У-і-і! — хтось верещить у задніх рядах. Пітерові мороз пробігає по тім'ї, і, скориставшись цим моментом загального піднесення, він бере свою дівчину за руку.
— 1-і! — втішно озивається вона; рука у неї все ще прохолодна знадвору.
— Ні
Тим разом зал не затримується з відповіддю:
— Ен-н! — Вітання розкручується щораз швидше і швидше у вихор, що втягує в себе і глядачів, і дівчат, аж поки всіх їх, здається, заносить, як у казці, в інший світ: — Олінджер! Олінджер! ОЛІНДЖЕР!
Дівчата підтюпцем покидають поле, гра відновлюється, і величезний зал, цілий, як є, стає раптом затишною вітальнею, де всі знають всіх і кожного. Між Пітером і Пенні зав'язується невимушена балачка.
_ Я такий радий, що ти прийшла,— каже він.— Аж самому дивно.
_ Спасибі на доброму слові,— сухо відказує Пенні.—
Як твій батько?
— З розуму сходить. Ми ще від учора вдома не були. Машина зламалася.
— Бідний Пітер.
— Та ні, навіть цікаво.
— Ти голишся?
— Ні. А що? Вже пора?
— Та ні: просто у тебе в усі так ніби піна засохла.
— Знаєш, що це?
— Що? Щось незвичайне?
— Це моя таємниця. Не знала, що в мене є таємниця?
— У всіх є таємниці.
— В мене особлива.
— Яка?
— Не можу сказати. Хіба покажу.
— Ну ти й дивак.
— А що, такий я тобі не до вподоби? Ти мене боїшся?
— Ні. Тебе — ні.
— Це добре. І я тебе не боюсь.— Вона сміється.
— Та ти нікого не боїшся.
— От і неправда. Я всіх боюсь.
— Навіть свого батька?
— О, ще й які
— А коли ти покажеш мені свою таємницю?
— Може, і взагалі не покажу. Вона дуже страшна.
— Ну, Пітере. Ну будь ласка.
— Чуєш?
— Що?
— Ти мені подобаєшся.
Він не наважується сказати: "Я тебе люблю"; ану ж це виявиться неправдою.
— І ти мені подобаєшся.
— До пори до часу.
— Нічого подібного. Ти що оце — дурника розігруєш?
— Почасти. Покажу в перерві. Якщо духу вистачить.
— Отепер я починаю боятися.
— Не лякай мене. Чуєш. У тебе така гарна шкіра.
— І чого це ти стільки про це говориш? Шкіра як шкіра. Він не знайшовся на відповідь, і вона забирає руку, яку
він гладив і гладив безперестанку.
— Давай дивитися. Чиї попереду?
Він зиркає на модерне електричне табло з годинником — дарунок випуску 1946 року.
— їхні.
Пенні раптом перетворюється на звичайну маленьку фурію з нафарбованими губами.
— Дава-а-ай! — кричить вона. Гравці — п'ятеро олінд-жерських у золотому з бордо і п'ятеро західно-олтонських в голубому з білим — здаються розгубленими і зібраними водночас,— всі вони немов приклеєні підошвами кедів до власних барвистих відбитків на лискучій підлозі. Кожна шнурівка, волосинка, кожна зосереджена гримаса на обличчі вимальовуються до неприродності різко, як в опудалах звірів за склом залитого світлом музейного стенда. Між полем для гри та рядами сидінь і справді існує уявна перегородка зі скла; котрийсь із гравців, підвівши очі, може натрапити поглядом на дівчину, з якою провів учорашній вечір (пригадається її пхинькання і відчуття сухості в роті після всього), але зараз вона десь дуже і дуже далеко, і цілком може бути, що вся та пригода в автомобілі на стоянці йому тільки примарилась. Марк Янгерман волохатою рукою витирає піт з надбрів'я, завважує м'яч, що пливе просто на нього, здіймає угору складені човником долоні і м'яко кладе тугу позшивану кулю собі на груди; оманливий рух головою, і ось він уже на середині, обвівши олтонського захисника, в слушну хвилину закидає м'яча в кільце. Нічия. Над залом зривається такий гвалт, що здається — всі до одної присутні тут душі от-от переставляться від жаху.
Колдуел саме сортує корінці квитків, коли до нього навшпиньках підходить Філіпс.
— Джордже. Ти казав, тобі пачки бракує.
_ Так, від вісімнадцяти-нуль-нуль-один до вісімнадцяти-
сто-сорок-п'ять.
— Я, здається, знаю, де вони.
— О господи, та мені б гора з плечей звалилася!
— По-моєму, вони в Луїса.
— Зіммермана? На якого біса йому це здалося — квитки красти?
— Т-с-с.— Філіпс багатозначно кривить губи, зиркнувши в бік директорського кабінету. У його змовницькій поведінці є щось від хизування.— Ти ж знаєш — він вчить старшокласників у реформатській недільній школі.
— Ну ясно. Вони там на нього моляться.
— А ти бачив, що преподобний Марч теж прийшов?
— Бачив. Я його так пропустив. Без квитка.
— І добре зробив. А чому він тут — бо чоловік сорок з отої недільної школи дістали квитки безкоштовно, і всі так і прийшли, гуртом. Я запропонував йому, хай сяде на трибуні, але він ні, каже, йому краще ззаду постояти, для нагляду: половина тих хлопців — з Елі, а в них же нема там реформатської церкви.
О, й Віра Гаммел тут! Довгополе жовте пальто нарозхрист, руде волосся повисмикувалось з-під шпильок — бігла вона, чи що? Вона посміхається Колдуелові й киває Філіпсу: Фі-Л1ПС — із тих чоловіків, котрі не гріють їй серця. Колдуел — інша річ; він будить в ній те, що, наскільки вона розуміє, мабуть, і є материнським інстинктом. До високих чоловіків вона відразу переймається симпатією: у неї це само собою виходить. І навпаки, у нижчих за себе бачить ледь не напасників. Колдуел приязно підносить для вітання всіяну бородавками руку: Віру він завжди радий бачити. Поки він знає, що може побачити тут місіс Гаммел, він вірить, що ще не все в оцій школі просякло тваринячим духом. У неї юнацька фігура: пласкогруда, довгонога; у вузьких зап'ястках, у руках, до ліктя всипаних ластовинням, є щось чуттєве, навіть тривожне. Споконвічно жіночу форму мають лише її стегна; саме ці гойдливі стегна, овальні і наче ліплені під синім гімнастичним костюмом, вигідно вирізняють її поміж її учениць. Після першого цвітіння наступає друге, після другого — третє. Людська природа до певної пори некваплива. І все ж, у Віри досі немає дітей. Невеличке трикутне чоло під розкриллям мідного волосся видається стурбованим; ніс у неї ледь-ледь довгуватий і трішки загострений; щось є в її обличчі від лисеняти, і коли вона посміхається, в око знадливо впадають рожеві ясна.