"О моє небо! О мої степи зелені! Коли-то я вас побачу?" шепотів в’язень, цілуючи мох. А промінь радіє, що догодив безталанному, що нагадав йому про його милу країну. Коли оце враз як скрикне чоловік: "Будь же ти проклятий, ясний променю; будь ти проклятий, зелений мошку, і ти, синє небо! Нащо ви розворушили болячку в моєму серці?" Та так торгає гратку руками та б’ється об кам’яну стіну головою, що промінь злякавсь та й утік із тюрми.
"Най, каже, йому цур з тими малими вікнами та високими стінами".
Летить собі та заглядає до вікна маленьких домків, що стояли в гущавині садків: усі вікна відчинені, усі люди милуються вишневим, грушевим, слив’яним цвітом, дихають їх пахощами, одне тільки віконечко зачинене та ще й заслонене біленькою завісою. "Нашо це так?" запитав промінь та й ускочив у маленьку дірочку, що була в завісі. Озирнувся, осяяв чистеньку гарненьку кімнатку, біле ліжечко, а на ліжечку бліду-бліду хвору дівчинку, золотив її кучеряві косенята, рум’янив худенькі щоки.
Повеселішала хвора і почала матір благати: "Матіночко, голубочко, одчиніть віконечко; дайте мені глянути, як у нас тепер у садку! Нехай мене ясне сонечко обігріє, вітрець теплий обвіє – от я й видужаю, їй-богу, видужаю, ось побачите!" Мати важко зітхнула (мало вона надії покладала, щоб її люба доня подужала), але одхилила голівочку й одкрила кватирочку. "Ні, мамусю, одкрийте усе, усе вікно!". Мати стала довго вмовляти, що лікар не дозволив, а дівчинка так жалісно стала дивитись крізь великі блискучі сльозини, в котрих так і заграв веселий промінь.
Не змогла мати одмовити тим сльозинам і одчинила. "Як гарно! О, як же гарно надворі! Якби мені хоч на хвилиночку вийти у садочок, мені здається, я зараз би видужала!" Мати відійшла в куточок готувати лікарства, а дівчина в одну мить – хип! та з ліжка, та за ясним променем просто до вікна. Але сили вже не було у бідної дівчини! Як та підкошена билиночка, хитнулася вона і впала на руки матері, що з острахом підбігла до неї. "Доню, доню, що це ти робиш!" А доня вже закашлялася, закашлялася тяжко, а потім упала на подушку і стала така бліда та нерухома. Не догадався промінь, що з нею робиться, але як заголосила мати над своєю неживою донею, то промінь так перелякавсь, що втік з хати і не знав, де вже йому й опинитись.
"Оце, думає, наробив! Якби я не підманив із собою дівчинку, може, ще б жила та й жила, видужала б матері на втіху і собі на радість".
Страшно було вертатись променеві додому, от і заліз він поміж круті гори, у темну-темну печеру. Чує, там голос страшенний; він з цікавості як осяє цілу печеру та аж занімів. Там розбишаки чоловіка вбивали. Утік промінь у батьків кожух, та недовго всидів. "Боже мій, думає, оце вони наробили такого лиха, як же ж їм тепер на світ глянути? Ой темно, як темно у їхньому серцю, і ніхто не схоче їм присвітити, як оце я не зроблю цього; нехай вже гнівається батько, а моя несила тут сидіти".
І злетів він знов у печеру. Забитий лежав тихо серед кривавої калюжі, тихо сиділи й розбишаки і з острахом дивились на лице покійника. А промінь, як осяяв те мертве обличчя, як зазолотить його русяве волосся та разом же як заглянув v серце розбишакам, так ті й затремтіли: "Ой, це святий, це ми святого вбили!" Кричать вони, цілують мертвого і каються в тяжких гріхах.
Сонце сідало: довго скликувало своїх синів, довго перелічувало, а все не долічувалось одного: то невгомонний найменший син остався у печері з розбишаками, бо йому було шкода покинути їх нещасні серця, що уперше сьогодні засвітилися живою іскрою.
На другий день устало сонечко змучене, бліде, а потім ще взяло та й покрилося чорно-пречорною завісою, так що й на небі і на землі стало темно, як уночі. Люди перелякались: "Ой, сонце міниться! Ой, кінець світу!" І пішов переляк по всій землі! Скотина реве, коні жахаються, півні кукурікають, люди плачуть, і все це сталося через те, що сонце дуже розсердилось на свого невгомонного сина.
Де ж таки й не сердитись: сонце уранці послало старших синів шукати його: думало, може, яка пригода спіткала, а він собі й байдужісінько! Сидить з розбишаками у печері, блищить ясно та радісно у їх очах, неначе й справді тут йому краще, ніж з батьком жити та з братьми… "Іди додому, батько гнівається", кличуть браття. "Ой почекайте, братіки, ще я не скінчив свого діла. Нехай ось вони поховають цього чоловіка, нехай з ним поховають разом і все своє попереднє грішне життя!"
І як не намовляли браття, остався з розбишаками, поки ті не закопали покійника, поки не заприсяглися іти межи людей та жити так, щоб усім скривдженим, усім бідним та нещасним робити добро. Так навчив їх ясний промінь і радіє, а до того й байдуже, що робиться на небі. Коли це як гримне грім, насторожив уха промінь і чує:
"Не син мені віднині той невгомонний, непокірливий син, що любить заглядати у темні кутки та освічувати оце грішне, погане, зле! Не прийму я його до себе й за те, що він втручається скрізь не в своє діло та навчає, як треба жити на землі. Зневажає він мене, проміняв мої блакитні палаци на оті погані печери. Проклинаю я його і не прийму до себе!"
Вжахнувся промінь і вже згори хотів згаснути, коли як гляне навкруги, то скрізь темно та сумно, – забув і своє горе й кинувся помагати бідним дітям землі: розсипався увесь на дрібнесенькі іскри і запав у людські серця. І тільки в чиє серце попаде та іскринка – зразу той стається добрий, спокійний та іде жаліти та заспокоювати сусідів.
І чує сонце з-під свого чорного покривала: замовкли на землі галас, туга та прокльони, і скрізь чулася тиха молитва та присяга жити, як бог звелів. І несила стала батькові сердитись на свого сина,що зробив таке велике диво на землі. Одкрило воно знов своє ясне лице і послало замість попереднього прокльону своє щире благословення:
"Прощаю і благословляю тебе, мій добрий сину, що не злякавсь і гніву мого, не пожалів і себе самого оддати нещасним на поміч. Живи ж, мій сину, на землі, освічуй і огрівай самі тісні куточки, щоб і там ставало тепло та радісно".
І оставсь промінь на землі, поселився не в печерах, не в лісі, не під водою, поселився у людських серцях (бо нема тіснішого куточка, як воно) – і добре тому, хто не вгасив у собі його ясної іскринки: у того чоловіка і в очах же сонячний промінь, і в голосі дзвенить ласкою, і що не робить той чоловік, усе він робить на добро та на користь людям.