"Ось!" скрикнув промінь і показав їй шлях до конвалії. Припала бджілка до квіточки, цілує: напилася пахущого меду, летить вже додому, а промінь такий радий, такий щасливий, він поклав золотий шляшок по лісі і вивів бджілку з темряви під чистеє небо. А тут де не візьметься пташка сизокрила, хап її дзьобом за серпанкові крильця й понесла в гніздечко.
Зовсім розгнівався промінь, погнався за пташкою, та все ніяк не вигадає їй кари за її злочинство. Дивиться, аж пташка не з’їла своєї здобичі: принесла у гніздечко, а там малі діти, голі пищать, рота роззявляють; побачив промінь, як пташка-мати обділює своїх дітей шматочками бджілки, і одлягло у нього від серця. Коли гляне він, аж недалеко вже від гнізда по дереві дереться білоголовий хлопчик. Доліз до гнізда, видер, заклав його в пазуху і з поспіхом поніс додому.
Шкода стало променеві пташок, і він спересердя на хлопця узяв та й зовсім злетів з того дерева. Хлопцеві стало не видко, куди лізти, він обірвався та й гепнув додолу! "Так тобі й треба", хотів сказати промінь, але як почув, що хлопець дуже плаче, то так йому стало жалко і соромно: "Нічого я не розберу, хто правий, хто винний!" сказав він сам собі та й полетів додому.
Але було ще рано, сонечко ще високо ходило по небу. От промінь узяв та й заховався у білу хмарку та й сидить, думає: "Вернуся додому пізненько, то, може, батько й не впізнає, а то буде мені лихо; знов не пустить на землю гуляти". Ото лежав-лежав та й заснув; прокинувся – аж сонечко стоїть на краю неба, та таке червоне, таке сердите, що аж люди на землі це запримітили й казали: "Оце завтра буде якась негода, ач як сонце розжеврілось, та ще й у хмару сідає".
Ніяково променеві показатись перед очі батькові: сидить собі у хмарці ні в сих ні в тих, аж та, бідолаха, за нього зчервоніла, засоромилась. Дуже розсердилось сонце, нараз завинулося синім-пресинім запиналом. Злякався промінь, кинувся до батька, а вже у сонечка й двері позамикані. Усю ніч було видко, як виблискував над хмарою один-однісінький промінь, а люди казали, що зірниця миготить.
Проситься син до батька, а той сердиться; то зітхає, то гримає на шкодливого сина, так що вітер та грім гудуть попід усім небом, порозганяли геть усі зірочки, навіть і той місяць несміливо виставляв свої ріжки з-за хмар. Настав ранок, а сонечко не встає, грізно тільки глянуло з-за хмари та й сховалося, а на своє місце поставило свого прикажчика – вітра. А той радий прислужитись свому сердитому панові та підняв таке, що не доведи боже! Хмари ганяє, свище, реве, дощем січе і правих та винних, і то йому ще мало: десь далеко, з горища, чи що, повидирав бог зна колишні, ще зимові хмари-лантухи та як струсне їх на землю – як посиплеться град, як заплаче усе на землі!
Тут вже не видержав молоденький промінь: "Ні, каже, цього вже я не допущу, щоб за мою провину так сікли бідних неповинних. Коли хочеш, пане вітре, січи мене". І ліг він під холодні льодові різки, а вітер радіє, а вітер знущається над панською дитиною! Не стерпіло сонце: "А зась!" крикнуло воно, і вітер відразу підібрав свої поли та й утік у безодню.
А сонечко вийшло, розсунуло хмари, причепурило на небі і землю освітило, огріло ясною усмішкою, обіцяло, що воно само переробить на добре усі вітрові шкоди.
Увечері, лягаючи спати, довго милувало сонечко свого малого сина: "Ти в мене, каже, добра дитина, хоч і не дуже ще розумна й обережна, але гаряче в тебе серце, як і в мене". І весело стало променеві, так що зразу забувся він, як його градом висічено.
На другий день знов полинув промінець шукати, кому б до помочі стати. Літав по горах, по лісах, по луках – скрізь вже його брати на роботі. Завернув він у город та у самий темний провулочок, а там іде хлопчик у школу. Іде собі, весело помахує лінійкою, книжечки у нього гарно зв’язані за спиною, іде собі, співає та ступені одлічує, мов солдат на муштрі. Ішов-ішов, зустрів другого хлопчика, обідраного, розхристаного. А оце турок. "Стій, не ворушись! Я тебе беру в полон!". Той навтьоки, а наш славний вояка за ним; а був він здорове та сите дитятко, то він скоро подужав плохенького, завше голодного і слабого хлопчика.
Але промінь був тут: "Як його помогти, як кривду змінити на правду?" – та як узяв присвічувати і паничеві у серце, і плачучому голодранцеві в личко. Зглянулись хлопці, і зробилося диво: кривда у правду змінилася, а горе на приязнь: паничеві дуже соромно стало за себе і шкода бідного хлопчика; він кинувся до нього, почав цілувати, просити прощення. "Хочеш, я тобі віддам усі мої книжки, картинки – хочеш?" – "Та я неписьменний!" – "Ну хоч, я тобі оддам мої гроші, що мені мама дала, щоб купити сніданок! Хоч оце найлучче: поміняємось одежею, бо в тебе така драна, а в мене нова, хороша, та ще й дома друга є".
Хлопці попередягалися, побраталися зовсім, і один дав драпака скільки мога, як тільки побачив якогось пана, а панич вернувся додому, де його зразу не впізнали, потім вилаяли добре, навіть чуба нам’яли, але він нічого не сказав, де ділася його гарна одежа. Промінь дуже радів за свого маленького панича і з радощів поклав собі, що найкраще йому зоставатись у городі поміж людей, де ще більше горя, біаноти та таких темних кутків, ніж де на світі.
Летить собі далі, аж бачить: високий та довгий похмурий домише, а вікна у нього такі малесенькі, темні та ще й позагороджувані залізними гратками. "Що це таке? – думає промінь (а то була тюрма). – Ото, мабуть, там темно та холодно! Дай-но зазирну туди!" Злетів у віконце і розсипавсь зайчиками по бридких слизьких стінах, по кутках, заснованих павутинням, по брудній долівці. Насилу знайшов мешканця сеї негарної кімнати, бо він був такий же брудний, сірий та нерухомий, як кам’яні стіни. Сидів собі він у куточку на соломі, чи дрімав, чи так чогось замислився; даремне промінь крутився і блищав перед його очима, неначе й не бачив його нерухомий чоловік.
Тоді почав промінь пригадувати, чим би звеселити його, на що б то гарне звернути його погляд, і не найшов нічого, окрім купочки моху в куточку вікна. Як почав, як почав гріти його та спускати на його капельки води, що застоялась на вікні, аж мошок набубнявів, позеленів, і все вікно наче покращало. Бідний в’язень стрепенувся, усміхнувся тому мохові, поставив під вікном стільчик на стільчик, перекинув відро, виліз на його, причепивсь, наче кітка, і припав головою до віконця, не надивиться на синю блакить, на подушечку зеленого моху, на золотий промінь сонця, що цілував його бриту голову.