— Згода, згода! — відгукнулася більшість'.
— Ну от і дуже добре. Поділіться ж ви між собою товариством — і квита! А ось на кожну ватагу й гроші... по п’ятсот дукатів... прикупіть коней та іншого припасу... Коней цих візьміть собі, тільки для Андрія одного залиште... бо піший кінному не товариш... Та пам’ятайте ще мій заповіт: якщо мене ви поважаєте хоч на крихту, якщо хочете мати мене за вічного друга й отамана, то, заклинаю вас, не грабуйте ні бідних, ні селян, ні міщан, ні попів... Бдагаю вас, друзі, не проливайте без крайньої потреби крові людської... Дорога вона перед богом, і кожна крапля її пече серце пекельним вогнем... Ой, як пече!
— Свята правда, отамане! Вік довгий, батьку! — загомоніли збуджено кругом, і натовп, поскидавши шапки, почав захоплено махати ними.
— Вип'ємо ж на дорогу по чарці, щоб слово ваше, друзі, було міцне, як моя до вас любов!
Випили з галасливими побажаннями й вигуками. Кармелюк ще раз уклонився всім на три сторони й промовив тремтячим голосом:
— Ну, брати мої й друзі! Господь відає, що кожному судилося на путі... Чи побачимося — це в його волі... Так от, простіть мене, якщо я кого скривдив словом і ділом, якщо я сам замість правди завів десь кривду... Ех, за все простіть!
Ці слова так зворушили юрбу, що вона заніміла; багатьом на суворих очах виступили сльози, а Андрій так і просто розплакався.
— Що ти, батьку... рідний наш... єдиний!.. Та ти... над усе... та ми... хоч до чорта в прірву...
Кармелюк обняв його гаряче й став по черзі притискувати кожного до своїх грудей...
Ніч дихала живодайною вологою... з височини небес дивився місяць... Зачарований ліс нерухомо стояв, немов прислухаючись до зворушливого прощання, і тільки десь далеко лиховісний пугач стогнав, та сріблиста луна несла перекатами той стогін по блискітливих зубцях похмурого лісу...
Пов’язавши розбійників, ротмістр Семенов кинувся з своїми солдатами на пошуки решти зграї Кармелюка. Передусім кинулися в сад. На головній алеї виявили сліди важких чобіт. Пробігши її, солдати наткнулися в кінці на хвіртку. За тією хвірткою рів, який оточував усю садибу маршалка, був напівзасипаний землею, так що можна було досить легко перебратися на той бік. Кущі, що розрослись обабіч рову, зовсім приховували цю вузеньку греблю від очей того, хто не знав цієї таємниці.
Перебравшись на той бік рову, солдати заходилися оглядати з смолоскипами землю й побачили сліди багатьох кіп-ських копит. Сліди ці йшли широкою й густою смугою аж до самих воріт садиби; з їхнього розташування видно було, що вершники скакали від воріт до садової хвіртки, але тут сліди одразу обривалися коло поля, що прилягало до парку. На полі росла яра пшениця,— вже досить висока.
Видно було, що розбійники кинулися поодинці врозтіч через це поле. Звичайно, вдень ще можна було б роздивитися по столоченій ярині, куди подалися гайдамаки, але при світлі небагатьох смолоскипів цього не можна було розгледіти аж ніяк; ніч же, як на зло, була безпросвітно темна, небо було вкрите густими чорними хмарами. В повітрі відчувалося наближення грози; на обрії вже спалахували великі блискавиці. Не гаючи даремно часу, ротмістр розділив своїх солдатів на кілька невеликих загонів і кинувся з ними також урозсип догонити втікачів, розраховуючи на те, що за такий короткий час вони не могли далеко втекти; але розшуки нічого не дали: солдати, зовсім не знайомі з місцевістю, блукали марно, а незабаром ще й гроза знялася...
Семенов змушений був повернутися у двір маршалка.
Злива зовсім змила за ніч усі сліди, які могли б дати хоч найменші вказівки, а тому, вставши рано, Семенов відрядив з надійним конвоєм узятих полонених до Літина, прилучивши до загону й місцеву команду, а потім кинувся обшукувати найближчі ліси, гадаючи, що в них заховалися гайдамаки... І все марно...
Змучений, сердитий, віп повернувся надвечір у садибу маршалка й застав там повен двір людей.
Машталір, плутано доповівши ротмістрові в Рудні, що у дворі пана маршалка з’явилися розбійники й що пані маршалкова благає захистити її, кинувся був і до свого пана в Гончарі, але по дорозі вночі впав у якийсь яр і так покалічив ногу, що сісти на коня вже не міг... Проте, заграва пожежі сповістила про нещастя й без нього.
Опівдні все панство з Демосфеном на чолі наїхало у двір маршалка і тут усі довідалися про подробиці страшного погрому; та найгірше було те, що ніхто в усьому дворі не міг пояснити, куди поділася пані маршалкова.
Перше, що спало на думку всім панам, було те, що гайдамаки замучили і вбили Розалію; але після старанних розшуків не було знайдено ніде ніякого трупа. Отже, залишалося тільки дві гадки: Розалія жива й вивезена — або одважиим графом, або Кармелюком. Треба сказати, що ні один з цих здогадів не усміхався маршалкові: залишався ще третій здогад, що Розалії пощастило втекти й десь сховатись. І от вирішили передусім обшукати всю садибу/
Довго тривали марні пошуки, поки, нарешті, пан маршалок не згадав про таємне сховище дружини в саду..,
Розалію знайшли напівнепритомну... Побачивши себе в безпеці, вона ледве могла промовити:
— Де граф? Убитий, замучений?
— Ні, ні,— хапливо заспокоїв дружину маршалок, обсипаючи поцілунками її руки,—Пан бог зглянувся на нас, але як же ти тут врятувалася?
— Він врятував.
— Хто "він"?
. — Граф,— з цими словами Розалія заплющила очі й знову знепритомніла.
Її перенесли в будинок, в якому слуги уже встигли навести хоч сякий-такий лад: змученій жінці вирішили дати цілковитий відпочинок, не втомлюючи її ніякими розпитуваннями, поки вона не заспокоїться хоч трохи.
Семенова зустрів у домі марйіалок.
— Дякую панові, від усього серця дякую,— промовив він, потискуючи обома руками руку ротмістра,— дякую і за врятування будинку, і за врятування мого коштовного скарбу, моєї дружини. Правду кажучи, він у мене тільки й залишився: лиходії пограбували мене, як Іова, до нитки...
— Заспокойтеся, пане, і не втрачайте надії,— відповів Семенов,— правда, сьогодні ми прогаяли в марних пошуках цілий день, але завтра, з допомогою папських команд, які краще знають місцевість, ми, напевне, наздоженемо розбійників і, в усякому разі, відкриємо лігвище, в якому вони сховали всю здобич.