— Без дозволу? — сплеснула руками Марина.— Ой боже мій, що ж то буде, коли довідається пані!
— Однаково... немає сили терпіти... Душу захотілося одвести з вами, бідні мої, безталанні мої!..
Голос Кармелюкові урвався; він тільки махнув рукою й понурив голову.
В хаті запала тяжка мовчанка.
— Погано тут було,— заговорив знову Кармелюк,— а вже що там твориться — сказати страшно!
— Бідолашний ти наш! — прошепотіла Марина, припадаючи в сльозах до його руки.
— Що я? — Кармелюк провів рукою по її голові.— Мені нічого: в ласку до цієї іродихи попав, а вже що люди терплять... Ех! Після такого життя і пекло раєм здасться!
Він круто обернувся й підійшов до маляток,— тепер уже брудних і обшарпаних, а все ж таки безтурботних. Кілька хвилин Кармелюк мовчки дивився на них, потім нахилився, поцілував обох і, змахнувши рукавом сльозу, заговорив глухим, переривчастим голосом:
—— Сплять! Бодай би й не прокидалися довіку, щоб не знати тієї долі, котра жде їх. Звір, гад, черв’як щасливіший за кріпака. Як падло якесь, міняють його на собаку, одри-вають од сім’ї, продають для панської потіхи! А-аП Спіть же ви до вічного, до страшного суду! Щоб очі ваші не бачили світла цього сонця, щоб вуха ваші...
— Іване, Іване! Схаменися, що ти кажеш?—скрикнула від страху Марина, хапаючи чоловіка за руку.— Гріх! Гріх!..
Він важко опустився на лаву й замовк...
— Кріпися, сину, кріпись! — заговорив дід таким кволим, розбитим голосом, що, здавалося, голос цей діходив звідкись знадвору, здалека.— Були й гірші часи, та минули... не до зими діло йде, а на весну... Кріпися для цих малих дітей... кріпися...
— Кріплюся, діду; тільки тому й кріплюся, що надія
ще є з’єднатися з вами всіма, а коли б не те, то знав би вже, що робити. J ■Господи/боже мій! — Марина вся зашарілася.—— Хіба пані...
— Обіцяла купити і вас усіх,— закінчив її думку Кармелюк.
Дідочку, батечку, чуєте, що він каже? — скрикнула Марина, задихаючись од радості, й, обхопивши Кармелюка за шию, припала до нього.— Щастя моє, радосте моя! Світе мій! З тобою знову вкупі, вкупі! — повторювала вона, перебиваючи слова поцілунками.
Постривай, голубко, ще не дуже радій,— спинив її чоловік,— треба ще впросити пана, щоб погодився продати вас.
.*** Пана.,/ щоб погодився продати нас? — промовили разом і дід, і Маринка, дивлячись; на Кармелюка розширеними очима.
Еге ж, пана,— перебив Кармелюк, не розуміючи їхніх поглядів.— Я ось думаю піти до панича, щоб упросив пана.
*— Нічого йти, я був уже в нього, сину, двічі,— промовив тихо дід, потупивши очі.
Ну й що ж?
Господи! Та він же каже, що пан і зразу оддавав нас Хойнацькій та й дворецький мені це саме підтвердив.
— Хіба?
Кармелюк важко дихав, груди його здіймалися з шумом; ухопившись руками за край стола, він майже перегнувся До діда.
І вдруге, оце вже недавно, пан пропонував їй нас... Не схотіла купити, сказала, що в неї й без того жінок багато!
— То, виходить, вона, гадина підла, дурила мене?!.—" скрикнув ошаліло Кармелюк і з такою силою вдарив кулаком по столу, що ніжки його захиталися й заскрипіли.
Злякана Марина обвила його шию руками.
В цей час у сінях почулися гучні кроки. Всі нашорошилися. Марина од страху притислася до чоловіка, мовби намагаючись загородити його своїм тілом.
Двері розчинилися, і на порозі став конюх Доротеї.
— Скоріше збирайся, Іване,— крикнув він з порога.— Пані повернулася, лютує, як відьма. Біда!
VII
Ще до світанку прибув Кармелюк у Вівсяники й хотів був лягати спати, але його покликали негайно до пана. Обурений, охоплений похмурим одчаєм, переступив Карме* люк поріг передпокою і спинився коло дверей кабінету. Кімната ледь освітлювалась однією восковою свічкою з шести в канделябрі; на мутному світлі її вирізьблювалася темним силуетом довга й худа постать пана Віцента в самій білизні, а в глибині, коло вікна, сиділа Доротея, понура, засмучена, в позі враженого невдячністю доброчестя. Її важко було б одразу цомітити, коли б не сіре напівсвітло з вікна, що лягало рембрандтівськими ефектами21 на найближчі лінії її контуру. В кабінеті панувало безладдя; постіль панова була не прибрана. Очевидно, дружина, яка спала в своїй опочивальні, підняла чоловіка з.ліжка й звеліла йому покликати зухвалого ослушника.
— Як ти осмілився, пся крев, порушити панів наказ? — закричав володар, як тільки появився на порозі Янко.— Як ти осмілився, шельмо? Як ти наважився, хамський виродку, гадюко!
Кармелюк мовчав, прикусивши зціпленими зубами до крові губу; він був надзвичайно блідий, важко дихав, а очі, мов жарини/ блискали з-під похмуро навислих брів.
— Чого ж ти мовчиш, гадино, коли тебе питають? — сатанів Хойнацький од припливу неймовірної злості до цього хама, якого все ж боявся вдарити; він розумів, що падати ваги своїй владі можна було, затопивши в зуби, але рука не підіймалася... дубіла... перед цією похмурою постаттю, сильною і м’язами, і тим пекельним вогнем, який пробивався крізь ці світлі очі хамової душі.
Кармелюк витягся і глянув у очі своєму господареві. Доротея здригнула; Хойнацький на крок відступив і поблід, причому ніс у нього вирізнився синювато-багровим полиском.
— Відповідай же, ракаліє! — прохрипів пан, бажаючи приховати своє збентеження.—Або я погукаю людей...
— Панська воля,— процідив крізь зуби Янко,— а мені гріх, як видно, пропадати... Ну, що ж — пропадай, душе!
Від цих слів у Хойнацького пробіг чомусь по спині легенький дрож, ніби хтось поклав йому на шию жменю снігу. Він оглянувся на дружину і піймав її погляд, що виблискував і тривогою і якимсь бурхливим поривом.
— Як ти смів відлучитися, паршиве бидло! — все ще підтримував свій престиж господар.— Тобі ж сказано було, щоб з мого маєтку ти не смів відлучатися, а особливо в своє колишнє село, на побачення з своїм чортовим кублом? Га?!
— Усе* що мені було загадане, я виконав,— вимушено заговорив, дивлячись убік, обвинувачуваний.— Панство поїхало на два дні... отже — я був вільний...
"—• Вільний? Ха-ха! — вигукнув Хойнацький, закипівши знову зловтішною жорстокістю.— Раб, бидло, черв’як, котрого в моїй волі розтоптати, коли захочу — і він вільний? Та ти, пся крев, вільний будеш тоді, як здохнеш... Як твоє стерво пожеруть хробаки!.. Розумієш?