— А їм же за віщо давати гроші? — звернулася вона до отамана з прикрим нерозумінням.
— А як же ти гадаєш, серце, чого ми нападали на Янчевського?
— Щоб помститись йому!
— Для цього досить було б підняти його на вірьовці... А навіщо ми захопили в нього і гроші, і все добро?
— А що ж, хіба треба було залишати його собаці? — спалахнула Уляна.— Якщо ми не братимем, то на що житимем? Сам він заробив, чи що? З селян надер...
— От саме так! — сказав напучувальио Кармелюк.— Якщо Янчевський надер грошей із своїх селян, то їхнє добро їм і повернути треба.
• — А нам же який у тім клопіт? Хіба ми їм за няньок приставлені? Вони мовчать та гнуться: "Бери, мовляв, пане, що хочеш", а ми за них будемо голови підставляти?..
Кармелюк хотів був заперечити Уляні, але його перебив Дмитро.
— Ні, мати командиршо, батько отаман правду каже: треба й селянам необгризеиу кісточку кидати, і вони нам пригодяться: перше — допомога щодо фуражировки, друге — показують дороги, третє — і некрути з них важні бувають, а на випадок біди хто виручить — селяни! Так переховають, що ну! Це вже так! Отаман правду каже!
— От бачиш, Уляно, Дмитро — старий солдат, а й то правду більше розуміє, ніж ти, а ти ж жінка, і серце в тебе повинно бути добріше...
На тому й закінчилася коротка розмова, але вона залишила глибокий слід у душі Кармелюка. А втім, розжовувати й обмірковувати висловлені одне одному думки не було коли: для Кармелюка розгорнулося широке поле діяльності: гроші, провізія й вірні люди — всього тепер у нього було багато. Чутка про повернення Кармелюка хутко розійшлася поміж селянами; вони майже щодня приходили до корчми Уляни з проханням захистити їх од панського насильства.
Крім реальної сили, яку мав Кармелюк, ім’я його було так окутане казковістю численних надприродних легенд, що одне слово "Кармелюк" нагонило смертельний жах і паралізувало будь-якого сміливця. Після кожного пограбування Кармелюк віддавав більшу частину здобичі місцевим селянам.
І щоразу Уляна не могла утриматися, щоб не сказати з цього приводу кількох несхвальних слів...
— Ех, соколе мій! І охота тобі розриватися? — зауважила вона.— Всіх же не нагодуєш і не одягнеш... Наділиш їх, а вернуться пани, знайдуть у селян награбоване і з них же по дві шкури здеруть...
— То що ж, по-твоєму, робити?— обривав її Кармелюк.— Собі все забирати?
— І собі, й тим, котрі з нами йдуть... ну зрідка й комусь допомогти...
Але Улянииі зауваження залишали в душі. Кармелюка тільки почуття досади, а на вчинки його не мали ніякого впливу.
Популярність Кармелюка зростала. Кожен ішов до нього сміливо із своїм горем і нуждою.
— Та що ти їм віриш, батьку,— з досадою казала Уляна, дуже невдоволена цими вторгненнями,— все це вони брешуть про свою бідність... Сподобалося, либонь, чужими руками жар загрібати.;. А чого самі не йдуть до нас на підмогу? Хоч дурні, та хитрі! Знайшли собі попихачів!
Але ці слова Уляна промовляла вже так просто з досади; з кожним днем ватага Кармелюкова поповнювалася новими людьми. Все, що було по селах наймолодшого й найсміливі-шого та дужого, спішило до нього.
І це бажання Кармелюкове розширити свою ватагу — вкрай не подобалось Уляні: вона мала на увазі тільки розбій та грабіж, а така велелюдність тільки ускладняла справу і не давала їй ніякої посутньої користі.
— Соколе мій,—ніжно заговорила одного разу Уляна, тулячись до могутніх грудей отамана,— чи не занадто багато набираєш ти людей?
Вони сиділи з Кармелюком біля входу до своєї печери; голова Кармелюка спочивала на колінах красуні, а очі задумливо стежили за дрібними хмарками, що пливли в глибині голубого неба. Кругом панували чудова тиша й прохолода...
— Доволі було б з нас і півсотні вірних людей, а то вже перевалило за сотню! Та хто їх ще знає і звідки вони, і що вони? Так наберемо на свою голову всяких шпигунів?
— Я приймаю тільки своїх! — відповів Кармелюк, не одво-дячи від неба очей.
— Своїх! — сказала насмішкувато Уляна.— Тільки через те й свої, що православні, ну та хіба важко на час трьома пальцями лоба перехрестити? Та й свої бувають гірші, ніж чужі,.продадуть за дукат і рідного батька... От і вчора: пащо ти прийняв того сліпого на одне око — Луку?.. Ніхто його з наших не знає, а я пригадала, що бачила його якось з паном одним,— за форейтора він їхав! Тільки тоді в нього обидва ока були цілі...
— Ну то що ж? Онисько в самого Янчевського за фурмана був, а знайди ти душу вірнішу.
— Е, що Онисько! Ониська одразу наскрізь видно, а в цього шельми дарма що одне око, а так подивляється, наче хоче всю душу просвердлити.
— От не злюбився тобі сліпий! — усміхнувся Кармелюк.— А може, тому він до нас і прийшов, що на панській службі око втратив. Важко селянам, а двірським ще важче. Я це знаю, Уляно!
— Знаєш ти багато,—нахмурилась Уляна.— Тебе через твою добрість усякий дурень ошукає! Соколе мій,— промовила вона ніжно,— прошу тебе, не бери ти цього Луки: от чує моє серце, що...
— Ні, Уляно,—перебив її Кармелюк,— мало що кому здасться! Судити про людину по тому не можна; якби хто сказав про нього щось погане, а так, по жіночих прикметах, чинити не можна!
— Та нащо він нам, хіба мало рук? їй-богу, їх уже й так занадто багато, важко й переховувати.
— А хто ж ховає під полу добуту шаблю, Уляно? — відповів Кармелюк.
Уляна не добрала змісту цієї алегоричної фрази, але відчула, що тут криється щось недобре.
— Ну, то не годувати ж їх даром? Розбити на частини й посилати на роботу! — провадила вона: — Он Шмуль казав мені, а він же все знає, що пан Бойко держить у коморі гроші й що грошей у нього тисяч десять, а золота, а срібла! Команди всього душ вісім, та чи й буде! Пошли Дмитра з хлопцями; справляться й без тебе.
— Ти знову за своє, Уляно! — досадливо промовив Кармелюк.— Не для грабежу й розбою штовхнула мене доля сюди, а щоб допомогти людям вибитися з польської неволі...
В цей час поблизу почулася хода, і з-за рогу показався Андрій.
— А що, все гаразд? — живо звернувся до нього Кармелюк.
— Слава богу, батьку,— відповів Андрій,— а от згадав я... ще днів два тому, а може, й більше... дав мені один дід якогось папірця тобі передати... а я й забув, засунув його в шапку... Може, щось і потрібне...