Кімната, Куди зайшли актори, була досить простора і, як на більшості ферм, правила і за спальню, й за кухню. Біля однієї стіни виступав широкий камін під ковпаком, оздобленим по краях смугою полинялого зеленого шовку з вирізаними зубцями внизу. Заокруглений, мов дуга, цегляний виступ у темній лискучій стіні позначав місце, де починався димохід, прикритий зараз бляшаною затулкою. На здоровенній металевій підставці для дров горіло, весело потріскуючи, четверо чи п'ятеро полін, довгих і товстих, як плахи. Полум'я вогню так яскраво освітлювало кімнату, що лампа була зайва; спалахи світла вихоплювали з пітьми ліжко готичної форми, котре мирно дрімало собі за завісами, блискотливими смужками пробігали по темних сволоках, прокладали химерні довгі тіні від ніжок стола, що стояв посеред кімнати, кидали яскраві іскри на випуклі боки мисок, каструль та іншого начиння, що акуратно стояло на полицях або висіло на стінах.
У кутку біля .вікна стояв одноногий круглий столик різьбленого дерева, на ньому лежало кілька книжок, які свідчили, що господар дому не став темним селюком і, згадуючи про своє колишнє ремество, заповнює читанням довгі зимові вечори.
Зігріті теплом і гостинною зустріччю, актори були сповпені блаженства. Рожеві кольори життя знову проступили на блідих щоках і потрісканих од холоду губах. Очі, які ще недавно були мерхлі, засяяли радістю. Актори підвели голови — у них появилась надія. Косоокому, кульгавому і свавільному богові, що зветься Безталанням, нарешті набридло переслідувати мандрівну трупу, і він, певно, умилостивлений смертю Матамора, вдовольнився тією мізерною здобиччю.
Беломбр гукнув слуг, і ті хутенько заставили засланий обрусом стіл тарілками та пузатими дзбанами, на превелику радість Блазіуса, якого чи не від самого народження мучила, не відпускаючи навіть уночі, невгамовна спрага.
— От бачиш,— звернувся він до Тирана,— які логічно обгрунтовані були мої припущення щодо маленького червоного вогника. Не міражі і не примари бачилися мені. Он уже парує густа жирна юшка з капустою, бруквою та ще всякими овочами. Прозоре червоне вино, щойно наточене, ще вкрите рожевою піною, поблискує у дзбанах. Весело палахкотить вогонь, який видається ще гарячішим від того, що надворі так холодно. А окрім усього, наш хазяїн — великий, славетний, неперевершений Беломбр, цвіт і окраса всіх акторів — колишніх, нинішніх і — скажу це не на докір чиємусь таланту — майбутніх.
— Ми були б просто щасливі, якби із нами був ще й бідолаха Матамор,— зітхнула Ізабелла.
— А що з ним сталося? — запитав Беломбр, котрий чув про Матамора.
Тиран розповів йому трагічну історію капітана, який під час хуртовини відстав і замерз.
— Якби не щаслива зустріч з нашим давнім добрим товаришем, то неї ночі й нас могла б спіткати така ж доля,— мовив Блазіус— Ми б замерзли, як моряки в кіммерійській 11 пітьмі та холоднечі.
— То було б вельми жаль,— галантно підхопив Беломбр, кинувши грайливий погляд на Ізабеллу та Серафіну.— Але ж ці молоді богині вогнем своїх очей, без сумніву, розтопили б сніги й розморозили б природу.
— Ви приписуєте нашим очам надто велику силу,— відповіла Серафіна.— В тій похмурій, сирій темряві вони не могли б запалити навіть серце. Сльози холоду згасили б у них полум'я кохання.
За вечерею Блазіус розказав Беломброві про становище, в якому опинилася трупа. Того, здавалося, це зовсім не здивувало.
— Театральна Фортуна — жінка ще примхливіша, ніж Фортуна світська,— зауважив він.— її колесо обертається так швидко, що вона ледве втримується на ньому лиш якусь мить. Фортуна часто падає, але одразу ж легко й спритно вискакує назад на те колесо і відновлює рівновагу. Завтра я пошлю коней по ваш фургон, і ми влаштуємо театр у стодолі. Тут недалеко є чимале селище, так що прийде доволі глядачів. Якщо збору від вистави буде малувато, то на дні мого старого шкіряного капшука знайдеться ще кілька пістолів, вищої проби, ніж бутафорські театральні жетони, і, клянусь Аполлоном, я не залишу в біді свого доброго друга Блазіуса і його товаришів.
— Ти, бачу, все той же великодушний Беломбр, що й був,— сказав Педантт— не заскнів при своїх сільських роботах.
— Ні,— відповів Беломбр,—— ретельно обробляючи землю, я не залишаю пустирищем і розум; сидячи біля каміна, перечитую давніх авторів, переглядаю і сучасні п'єси, які можу дістати в цій глушині. Знічев'я розучую ролі, котрі мені до душі, й доходжу думки, що колись я мав успіх на сцені лиш завдяки своїм манерам, гучному голосу і струнким ногам, а сам був просто самовдоволеним позером. Нічогісінько не тямив тоді в нашому мистецтві, йшов навпростець, не думаючи, як та ворона, що роздовбує горіхи. Мій успіх створила глупота публіки.
— Це тільки великий Беломбр може так говорити про себе,— поштиво мовив Тиран.
— Мистецтво довговічне, а життя коротке,— вів Беломбр далі,— особливо для актора, змушеного втілювати свої образи у власній особі. У мене саме пробудився талант, але з'явилося й черевце, зовсім непідходяще для фатального красеня і трагічного коханця. Мені не хотілося ждати того часу, коли я, кинувшись, за ходом дії, на коліна перед дамою свого серця, астматично хекаючи і закочуючи сльозаві очі, палко освідчився б у коханні, а потім не міг би встати, і театральні служителі виходили б піднімати мене. Тож, діставши спадщину, я одразу, в сяйві своєї слави, залишив сцену, не беручи прикладу з тих упертих, яких доводиться гнати зі сцени, кидаючи недогризки яблук, гнилі помідори й тухлі яйця.
— Ти зробив розумно, Беломбре,— підтримав Блазіус,— хоча й поспішив, міг би ще років десять бути на сцені.
Справді, Беломбр хоч і засмаг по-сільському на свіжому повітрі, а зберіг вельми показну зовнішність; його очі, звиклі виражати палкі почуття, за розмовою оживились і заблищали. Широкі, гарно окреслені ніздрі тріпотіли. Губи, розтуляючись, відкривали білі зуби, якими пишалася б найперша кокетка. Позначене ямочкою підборіддя було гордовито підняте; густе волосся, в якому тільки зрідка поблискували срібні нитки, пишними кучерями спадало аж до плечей. Це був ще дуже вродливий чоловік.
Блазіус і Тиран потрошку попивали собі в товаристві Бе-ломбра. Акторки вийшли в другу кімнату, де слуги затопили камін. Сігоньяк, Леандр і Скапен уклалися в кутку стайні, на купі свіжої соломи — тепле дихання тварин і вовняні попони надійно захищали їх від холоду.