Налякані несподіваним поштовхом, од якого вони мало не повивалювались, жінки відчайдушно закричали. Чоловіки прибігли на допомогу. З Леонардою і Серафіною нічого не сталось, а Ізабелла від сильного струсу і страху зомліла,— Сігоньяк на руках виніс її, непритомну й безпорадну; а Скапен тим часом, нахилившись, мацав вуха коняки, яка лежала, розпластавшись на снігу, ніби вирізана з паперу.
— Кінець,— невесело зітхнув Скапен, підводячись на ноги.— Вухо вже холодне, жила на шиї не б'ється. Здохла.
— То це нам доведеться самим запрягатись у цю колимагу,— жалібно вигукнув Леандр,— тягнути, як воли тягнуть воза чи рибалки на річці — човна. І надав же мені чорт стати актором!
— Перестань скімлити! — заревів Тиран, роздратований цим недоречним пхиканням.— Більше мужності — і лиха доля не злякає нас. Тож обміркуймо ліпше, що нам робити далі, але спершу погляньмо, як там наша люба Ізабелла. Нічого, їй уже краще — он вона розплющує очі і, завдяки піклуванню Сігоньяка та Леонарди, приходить до тями. їан от, нам треба розділитися на дві групи. Одна залишиться з жінками коло воза, а друга вирушить шукати допомоги. Ми не росіяни, звичні до скіфських морозів, і не можемо сидіти тут цілу ніч у снігу, чекаючи ранку. Кожухів у нас немає, поки розвидниться, ми позамерзаємо й будемо геть білі від інею, мов обсахарені фрукти. Капітане Фракас, Леандре і ти, Скапене,— ви наймоторніші серед нас і бистроногі, як Ахілл Пелід8, тож гайда в дорогу! Біжіть швидко, як худі коти, і скоріше повертайтеся з підмогою. А ми з Блазіусом стерегтимем поклажу.
Троє названих були вже готові вирушати, хоча й не сподівалися великого успіху від свого походу — стало темно, як у льосі, й тільки відблиск снігу давав змогу сяк-так орієнтуватись; але, замазуючи довколишні предмети, темрява чітко вирізняє вогні, і ось раптом далеко від дороги, біля якогось пагорба замерехтіла маленька червоняста зірочка.
— Он воно, рятівне світило,— мовив Педант,— земна зоря, така ж люба заблудлим мандрівцям, як Полярна зоря мореплавцям in periculo maris 9. Ця лагідна зірочка — то поставлена біля вікна свічка чи лампа; за нею бачиться вельми затишна й тепла .кімната, а вона є частиною будинку, в якому живуть — скоріше розумні людські істоти, аніж дикі лестригони 10. Там, безперечно, є вогнище, над яскравим полум'ям висить казанок, де вариться густа юшка; о знадливе видіння, я подумки вже облизуюся, скроплюючи ту підживу добрим старим вином з двох чи трьох пляшок допіру витягнутих з льоху, ще заснованих павутиною!
— Щось ти заговорюєшся, друже,— сказав Тиран.— Мороз застуджує під лисим черепом твій мозок, і перед очима у тебе все мерехтить, появляються міражі. Але в твоєму мареві є дещо й правдиве: далекий вогник — прикмета оселі, в якій живуть люди. А це змінює план наших дій. Ми всі разом вирушимо на привітне світло того маяка. Не думаю, що грабіжники серед ночі завернуть на цю безлюдну дорогу, аби вкрасти наші ліс, міську площу й вітальню. А пожитки свої кожне візьме з собою. Клунок — не така й велика вага. По карету вернемося завтра. Бо зараз я вже добряче змерз, навіть не відчуваю кінчика носа.
І актори вирушили в дорогу. Ізабелла обпиралась на Сі-гоньякову руку, Леандр підтримував Серафіну, Скапен тягнув Дуенью, а попереду йшли Блазіус і Тиран. Вони звернули з дороги й повели всіх навпростець через поля, прямо на вогник. Інколи актори натрапляли на кущі та долинки, грузли по коліна в снігу, падали. Нарешті дісталися до якоїсь великої споруди за довгим муром з ворітьми, схожої, наскільки можна було розібрати в темряві, на ферму.
На чорній стіні вирізнявся ясний квадрат освітленого віконця з іще не зачиненими віконницями.
Почувши чужих, сторожові собаки занепокоїлися. Вони бігали за стіною, стрибали, гарчали й гавкали. До їхнього гамору приєдналися людські голоси, звуки кроків. Незабаром прокинулась уся ферма.
— Ви всі залишайтеся віддалік,—— сказав Педант.— Ці добрі люди, побачивши, скільки нас, чого доброго, ще злякаються, подумають, що це ватага розбійників, які збираються вдертися в їхнє сільське житло. Я сам постукаю в двері й почну переговори — смирного, добродушного стари-* ка вони не боятимуться.
Порада була розумна, і всі послухались її. Блазіус ско-цюрбленим вказівним пальцем постукав у двері, вони спочатку трошки прочинились, а потім розчахнулися навстіж. І тоді актори, стоячи по кісточки в снігу, побачили таке* чого ніяк не чекали й не могли збагнути. Цедант і фермер, який, піднявши ліхтар, освітив лице прибульця, що завдав йому такого клопоту, перекинулись кількома словами — здалеку їх не чути було,— і раптом почали дивно розмахувати руками, раз у раз обнімались та цілувались, як це робиться на сцені, коли зустрічаються давні знайомі.
Підбадьорені таким прийомом, зовсім несподіваним, але, судячи з усього, прихильним і сердечним, актори ніяково підступили ближче, жалісні та смиренні, як то й личить подорожнім, що опинились у скруті і просять притулку.
— Гей, ви! — весело гукнув Педант.— Ідіть, не бійтеся; ми попали до свого побратима, улюбленця Феспіда, плеканця Талії, комедійної музи — словом, до знаменитого Беломб-ра, який мав колись величезний успіх при дворі й у всій столиці, не кажучи вже про інші міста і села. Ви добре знаєте його преславне ім'я. Тож благословляйте долю, яка привела нас прямо до цього відлюдного, по-філософському тихого пристановища, де спочиває на лаврах сущий герой сцени.
— Заходьте, ласкаві пані й панове,— запросив Беломбр, ступаючи назустріч акторам з вишуканою чемністю, яка свідчила, що в своїй простій сільській подобі цей чоловік не забув гарних манер.— Від холодного нічного вітру можуть захрипнути ваші дорогоцінні голоси, і, хоч як скромно у моїй оселі, вам тут буде все-таки краще, ніж надворі.
Товариші Блазіуса, певна річ, не примусили умовляти себе і зайшли на ферму, радіючи такій пригоді, у якій, зрештою, не було нічого незвичайного, окрім того, що трапилась вона дуже вчасно. Блазіус колись грав у тій же трупі, що й Беломбр, тільки виконував інші ролі, суперництва між ними не було, актори поважали один одного і стали щирими друзями завдяки спільній пристрасті до божих слізок. Бе-ломбра привела на сцену його бурхлива юність, але з часом, діставши у спадщину після батькової смерті ферму та угіддя, він покинув театр. Для ролей, які він грав, потрібна була молодість, так що йому не жаль було піти зі сцени трошки раніше, ніж його відставку підписали б зморшки на лобі. Всі вважали, що він давно помер, і старі театрали тільки бентежили молодих акторів, згадуючи про його талант.