Поки одні п'ють, а інші сплять, вернімося до покинутого воза й погляньмо, що там діється.
Кінь так само лежав між оглоблями. Тільки задубілі ноги витяглися, мов дрючки, та голова відкинулась навзнак поміж пасмами просякнутої потом гриви, що змерзлася на холодному нічному вітрі і взялася крижаними бурульками. Западини круг осклянілих очей стали ще глибші, худі щелепи скидалися на готовий анатомічний препарат.
Уже світало; свинцево-білий диск зимового сонця показався наполовину між довгими пасмами хмар, освітлюючи бляклим світлом імлисто-білий краєвид, на якому траурно-чорними лініями вимальовувались кістяки дерев. По снігу стрибали круки — чуючи поживу, поволі наближалися до мертвої тварини, сторожко, боячись можливої небезпеки, пастки чи сіті, бо нерухоме темне громаддя карети лякало їх, і птахи, каркаючи, по-своєму казали один одному, що в тому одороблі, чого доброго, може ховатися, пантруючи, мисливець, адже з ворона виходить не така вже й погана печеня. Голод штовхав їх уперед, а страх відганяв назад, і круки то підскакували ближче до воза, то відступали, ніби танцюючи якусь чудернацьку павану 12. Нарешті один сміливіший одійшов від зграї, махнув два-три рази важкими крильми, підлетів і сів на голову коня. Він уже замірився дзьобом, щоб виклювати очі трупа, але раптом спинився, настовбурчив пір'я і, здавалося, до чогось прислухався. Далеко на дорозі зарипів сніг під чиїмись важкими кроками, і тонкий слух ворона чітко розрізнив цей звук, якого людське вухо, певно, і не вловило б. Прямої загрози поки що не було, і чорний птах не покидав свого місця, а проте пильнував. Звуки наближалися, й незабаром у ранковому тумані забовваніла невиразна постать чоловіка з якоюсь ношею. Крук визнав за краще відступити — злетів, протяглим карканням попереджаючи своїх побратимів про небезпеку.
Вся зграя, хрипко й пронизливо крякаючи, полетіла до найближчих дерев. Чоловік дійшов до воза і, здивований, що серед дороги стоїть карета без хазяїна, запряжена худобиною, яка, подібно до Роландової кобили 13, мала істотну ваду — була мертва,— зупинився, кинувши нишком довкола бистрий насторожений погляд*
Аби краще роздивитися, що тут сталось, він опустив свою ношу на землю. Ноша лишилася стояти на снігу, а потім почала рухатись, бо то була дівчинка років дванадцяти, закутана з ніг до голови в довгу накидку так, що коли вона сиділа, зіщулившись, на плечах свого супутника, то могло б видатися, ніби чоловік несе лантух або дорожній клунок. З-під ганчірки, якою ця дівчинка була запнута, похмуро виблискували гарячковим вогнем її чорні очі, точнісінько такі, як у Чікіти. Разок перлів ясними цятками вимальовувався на смаглявій шиї, а босі ноги, на противагу тій уявній розкоші, були обмотані ганчір'ям і перев'язані мотузками.
То й справді була Чікіта, а її супутником був не хто інший, як розбійник Агостен, ватаг банди опудал: стомившись займатися своїм благородним ремеством на безлюдних дорогах, він добирався до Парижа, де всі таланти знаходять собі належне місце,— вночі йшов, а вдень переховувався, як роблять хижі звірі, що живуть убивством і крадіжками. Мала так стомилась і так змерзла, що при всій своїй мужності не могла вже йти далі, й Агостен, сподіваючись найти якийсь притулок, ніс її, як Гомер чи Велізарій 14 несли своїх поводирів, з тією різницею, що він зовсім не був сліпий, навпаки, зір мав гострий, мов у рисі, яка, судячи зі слів Плінія Старшого 1б, бачить предмети навіть крізь мури.
— Що це може означати? — мовив Агостен до Чікіти.— Звичайно ми зупиняємо карети, а тут карета зупиняє нас; чи не сидять там подорожні, які зажадають у нас гаман або життя?
— Тут нікого немає,— відповіла Чікіта, вже зазирнувши в халабуду.
— А може, там є щось? — наполягав розбійник.— Треба оглянути.— Понишпоривши у складках свого пояса, він дістав кресало, кремінь і трут, викресав вогню й засвітив потайний ліхтар, з яким не розлучався заради всяких нічних розвідок і який потрібен був йому й тепер, бо день іще не освітлював темного нутра балагули.
Чікіта, сподіваючись на поживу, геть забула про свою втому — залізла в карету і спрямувала промінь світла на паки, що там лежали; однак нічого, окрім старих розмальованих полотен, картонного реквізиту і якогось ні на що не придатного дрантя, вона не побачила.
— Добре шукай, Чікіто, шукай, голубонько,— казав роз-' бійник, стоячи на сторожі.— Подивись у кишенях і в торбах, що висять на стінках.
— Нічого тут немає, ну нічогісінько, що варто було б узяти. О! Є капшук, у якому щось дзенькає.
— Давай-но мерщій сюди,—гукнув Агостен,—і посвіти, щоб можна було роздивитися знахідку. Клянусь рогами і хвостом диявола! Не щастить нам! Я думав, що це справжні гроші, а воно просто мідні та свинцеві кружальця, тільки дофарбовані під золото. Ну що ж, хоч відпочинемо трохи, заховавшись у цій халабуді від північного вітру. Ти, дитино, до крові позбивала бідні свої ноги, і вони вже не можуть іти, надто далека це подорож по такій грудкуватій дорозі. Укрийся полотнами й поспи годину чи дві. А я тим часом постережу на випадок якоїсь тривоги, щоб вона не застала нас зненацька.
Чікіта залізла в глибину карети, скрутилася клубочком, натягнувши на себе старі декорації, щоб було тепліше, і скоро заснула. Агостен же сів на передку, поклав рядом, щоб була під рукою, розкриту наваху і пильним розбійницьким поглядом, від якого не приховаєтьбя ніщо підозріле, окинув околиці.
Німа тиша панувала серед безлюдного поля. На схилах далеких пагорбів білів сніг, латки його, поблискуючи при блідому ранковому світлі, скидалися на привиди чи мармурові надгробки на цвинтарі. Але все це було нерухоме, наче застигле, й не викликало ніякої підозри. І Агостен відчув, що його, незважаючи на силу волі та залізне здоров'я, змагає сон. Очі злипались, і він уже кілька разів ледве розплющував їх; усе розпливалося, зникало відчуття навколишнього, в голові мерехтіли якісь сновидіння; і раптом крізь те безладне мерехтіння Агостен відчув на лиці ніби чиєсь вогке і тепле дихання. Він прокинувся, й очі його, розплющившись, зустрілися з двома блискучими зіницями.