— Що ти хочеш, хазяїне? Я готова слухатися тебе й тут, як у ландах, бо ти хоробрий і на твоїй навасі багато червоних рисочок.
Чікіта промовила ці слова баскською говіркою, такою незрозумілою для французів, як верхньонімецька, давньоєврейська чи китайська мови.
Агостен узяв Чікіту за руку, підвів до дверей і поставив там, велівши їй не ворушитися. Дівчинка, звикла до таких вправ, не виявила ні страху, ні здивування,— стояла, опустивши руки, й спокійнісінько дивилася перед себе; тим часом Агостен відійшов у протилежний кінець кімнати і, виставивши одну ногу вперед, а другою трошки відступивши, розгойдував довгий ніж, руків'я якого впиралося йому в передпліччя.
Два ряди цікавих утворили своєрідний коридор від Агос-тена до Чікіти; товсті пияки, затамувавши подих, втягували животи, боячись, щоб вони не випирали з ряду. А довгоносі обачливо подалися назад, аби ніж на льоту не обрубав часом носа.
Нарешті Агостенова рука випросталась, мов пружина, і грізна зброя, майнувши блискавкою, впилася в двері біля самісінької голови Чікіти, наче точно позначаючи зріст дівчинки, але не зачепивши при тому жодної волосинки її.
Коли наваха свиснула, летючи, глядачі мимоволі приплющили очі; а густі вії дівчинки навіть не здригнулися. Вправність бандита викликала схвальний гомін серед цієї вимогливої публіки. Навіть супротивник Агостена, той, що сумнівався в можливості такого влучного удару, захоплено заплескав у долоні.
Агостен витяг ножа, який ще похитувався в дверях, повернувся назад і вдруге кинув, на цей раз так, що вістря застряло між рукою та боком незворушної Чікіти. Якби ніж відхилився на три-чотири лінії14, лезо влучило б прямо в серце. Глядачі закричали, що вже досить, одначе Агостен знову зробив ту саму вправу, тільки вдарив ножем уже по другий бік грудей — він хотів показати, що в його майстерності нема нічого випадкового.
Чікіта, пишаючись оплесками, якими глядачі відзначили не тільки вправність Агостена, а й її хоробрість, окинула всіх переможним поглядом; ніздрі її роздувалися, з силою втягуючи повітря, крізь розтулені губи хижо поблискували білі й міцні, мов у дикого звіра, зуби. Блиск тих зубів і фосфоричні іскорки зіниць утворювали три ясні цятки, які освітлювали її темне, засмагле на повітрі лице. Над лобом та щоками довгими чорними змійками вилися розкудлані коси, вибиваючись непокірними кучерями з-під яскраво-червоної стрічки. А на шиї, темнішій, ніж кордовська шкіра, блищало, наче краплі молока, намисто — Ізабеллин подарунок. Вбрання Чікіти було якщо не краще, ніж колись, то принаймні інше. Дівчипа вже не носила своєї жовто-канаркової спідниці з вишитим папугою — в Парижі вона мала б у ній аж надто дивний і примітний вигляд. На ній було коротке темно-синє плаття із складочками на стегнах і якась наче куртка чи камізелька з чорної домотканої шерсті, застебнута на грудях двома чи трьома роговими ґудзиками. Ноги, звиклі ходити по квітучому запашному вересу, були в черевиках, правда, надто великих для неї, але більш підходящих у крамничці чоботаря не знайшлось. Уся ця розкіш, видно, заважала їй, одначе довелось миритися, бо в Парижі стояла холодна мокреча. Чікіта була така ж відлюдкувата, як і в заїзді "Голубе сонце", тільки в голові малої дикунки тепер вирувало більше думок, а в дитячій постаті вже видніли риси дівчини. Після свого від'їзду з ланд вона побачила багато чого такого, що справило сліпуче враження на її наївну уяву.
Чікіта пішла назад у куток, накрилась плащем і знову заснула. Чоловік, що програв заклад, заплатив її товаришеві п'ять пістолів, на які вони закладалися. Той засунув їх у кишеню на поясі і сів на своє місце до столу, перед напівпорожнім уже глечиком; допивав його повільно, бо, не маючи постійного притулку, волів сидіти в корчмі, аніж тремтіти десь під мостом чи на монастирській паперті, ждучи пізнього в цю пору світанку. Так було і з багатьма іншими бідолахами, які спали тут хто на лаві, а хто під лавою, закутавшись у плащі,— їхнє єдине покривало. Кумедне то було видовисько — чоботи, витягнуті на підлозі, мов ноги полеглих у битві. Бо там і справді була битва, і ті, кого переміг Бахус, діставалися, хитаючись, до якогось темного закутка, притулялися, жалюгідні, головою до стіни і ригали, вивертаючи з себе вино, ніби кров, а їхні компаньйони, пияки з міцнішими шлунками, кепкували над ними.
— Щоб мене грім побив,— озвався Лампурд до Малар-тика,— це хлопець-зух, треба його запам'ятати, він може стати в пригоді, як буде складний випадок. Бо коли доводиться мати діло з кимось, до кого трудно підступитися, то такий удар ноже(м здалеку — це куди краще, ніж стрілянина з пістолета, яка вогнем, димом і гуркотом неначе скликає поліцейських.
— Що й казати,— відповів Малартик,— гарна робота, чиста; але як схибиш, то, лишившись беззбройним, опинишся в скрутному становищі. Мене в цьому небезпечному показі спритності захоплює хоробрість дівчинки. Такий пуцьвершок! Сама вся — шкіра та кості, а в хирлявих грудях у неї— справжнє серце лева або античного героя. А втім, мені подобаються і її великі чорні очі, які горять, мов жарини, весь спокійний та суворий вигляд малої. Серед усяких курей, качок, гусей та іншої птиці із заднього двору вона — як молодий сокіл, що залетів у курник. Я знаю жінок і, глянувши на пуп'янок, можу судити про квітку. Чікіта, як називає її той смаглявий плутяга, через два-три роки буде просто королівською лагоминкою...
— Або злодійською,— по-філософському зауважив Жакмен Лампурд.— Якщо тільки доля не поєднає ці дві крайності, зробивши нашу morena 15, як кажуть іспанці, коханкою і пройдисвіта, й принца. Таке вже траплялось, і при цьому далеко не завжди принца люблять дужче — смаки у лукавих розпусниць дуже химерні і спотворені. Але облишмо ці зайві розмови і перейдімо до серйозних речей. Незабаром мені, можливо, потрібні будуть кілька відчайдушних сміливців для однієї виправи, не такої далекої, як подорож аргонавтів 16 у пошуках золотого руна.
— Славне руно! — зауважив Малартик, уткнувшись носом у свій келих, так що вино в ньому аж зашипіло й забулькотіло від тієї гарячої жарини.