— Виправа ця досить складна і небезпечна,— вів далі Лампурд.— Мені доручено усунути якогось капітана Фракаса, актора, котрий, здається, перешкоджає амурам вельми знатного вельможі. З цим ділом я міг би впоратись і сам, але йдеться ще й про те, аби викрасти кралю, в яку закохались і вельможа, й комедіант, а її оборонятиме ціла ватага; отож давайте підберемо надійних і не надто делікатних помічників. Що ти скажеш про Носомбряка?
— Все якнайкраще! — відповів Малартик.— Але на нього нічого розраховувати. Неборака гойдається на ланцюгу у Монфоконі, чекаючи, коли його обкльований воронням скелет упаде з шибениці в яму, на останки товаришів, повішених до нього.
— Так он чому його не видно останнім часом,— байдуже мовив Лампурд.— От воно яка штука — життя! Зустрілись увечері з другом у солідній корчмі, випили собі спокійнісінько і розійшлись — кожен' у своїх буденних справах. А десь за тиждень один питає, як поживає другий, а в відповідь чує: "Його повісили".
— На жаль, це так,— зітхнув Лампурдів друг, прибираючи трагічно-сумовиту чи сумовито-трагічну позу.— Як каже добродій Малерб, звертаючись із розрадою до Дю-пер'є 17:
Йому судилась, як усім найкращим, Найгірша доля.
— Нам не до лиця даноче хлипання,— сказав Жакмен.— Покажімо гідну чоловіків стоїчну мужність — і гайда вперед по життєвій дорозі, насунувши аж до брів капелюха і взявши руки в боки, зневажаючи шибеницю,— вона, зрештою, не набагато страшніша, хоча й не така почесна, як гармати, каменеметальні машини, пищалі та бомбарди, не кажучи вже про мушкети і холодну зброю, а проти них сміливо виступають доблесні воїни. Оскільки немає Носомбря-ка, котрий, певно, ділить славу із якимось добрим розбійником, ми візьмемо Буцайбика. Це кремезний і дужий чолов'яга, підходящий для трудної роботи.
— Буцайбик,— відповів Малартик,— плаває десь понад берберськими 18 берегами під командуванням королівського наглядача. На знак великої ласки і поваги, король велів прикрасити йому плече своєю лілеєю 19, аби він часом пе загубився: А от, скажімо, Кривуляй, Крутиморд, Рашпіль і Випивак зараз на волі і a la disposición de usted 20.
— їх мені й вистачить. Це сміливі хлопці, і, коли треба буде, ти зведеш мене з ними для переговорів. Ну, доци-наймо цю кварту і вшиваймося звідси. Сморід у цій корчмі стає ще дужчий, ніж біля озера Аверн 21, над яким навіть пташка не пролетить — падає мертва від отруйних випарів. Тут смердить потом, брудним тілом, старим салом, чимось тухлим. На свіжому нічному повітрі нам буде лучче. До речі, ти де сьогодні ночуєш?
— Я не послав уперед квартир'єра, щоб приготував помешкання,— відповів Малартик,— і шатра мені не поставили. Можна було б постукати в готель "Слимак", але там у мене рахунок завдовжки наче шпага, а нема нічого неприємнішого, як, прокинувшись, побачити насупленого хазяїна, коли він буркотить і не тільки рішуче ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ знову витрачатися на тебе, а й вимагає віддати йому попередній борг, вимахуючи при тому над головою пачкою розписок, немов добродій Юпітер своїми блискавками. Несподівана поява поліцейського вразила б мене не так прикро,
— Це чисто первове, тут нема нічого дивного,— повчально мовив Лампурд,— у кожної великої людини є своя слабість. Але якщо в "Слимаку" тобі неприємно появлятись, а в/ готелі під ясними зорями в цю зимову пору надто холодно, то я пропоную Давню свою гостинність у моєму глухому закутку під дахом і половину віконниці, на якій я сплю.
— З щирою вдячністю приймаю твоє запрошення,— відповів Малартик.— О, щасливий той смертний, хто має власні лари й пенати 22 і може посадити коло вогнища сердечного друга свого.
Жакмен Лампурд виконав обіцянку, яку сам собі дав, коли оракул вибрав йому корчму. Він був п'яний як чіп; але жоден п'яний не міг триматися так, як Лампурд. Не вино володіло ним, а він — вином. Одначе в ту мить, коли Жакмен підводився, йому здалося, що ноги у нього важкі, мов свинцеві колоди, і наче вгрузли в підлогу. Він насилу розігнув коліна, відірвав важенні ноги від підлоги і рішуче рушив до дверей, тримаючи голову високо й рівно. Малар-тик подався за ним, ідучи досить твердо, бо він просто не міг бути п'яніший, ніж завжди. Занурте насичену водою губку в море — вона не вбере більше ні краплини. Отак було і з Малартиком, хіба, може, з тією різницею, що він був насичений не водою, а чистісіньким соком виноградної лози. Отож два приятелі вийшли без ніяких ускладнень з корчми і навіть спромоглися, хоча й не були янголами, піднятися по драбині Іакова 23, то пак по сходах, що вели з вулиці на Лампурдове горище.
А корчма в той час являла собою смішне й жалюгідне видовисько. Вогонь уже догоряв. Свічки, з яких ніхто не знімав нагару, пообтікали розтопленим лоєм, їхні ґнотики чорніли обгорілими кінчиками. Патьоки лою пливли по свічниках і застигали. Дим від люльок, випари від дихання й страв зібралися під стелею в густий туман; підлога була вкрита недоїдками та брудом, очистити її пощастило б, хіба що пустивши туди, як в авгієві стайні24, цілу річку води. На столах валялися рештки їжі, кістки, наче їх пообгризали якісь ласі до падла собаки. Подекуди лежали перекинуті в розпалі сварки глечики, і з них повільно витікали залишки вина, падаючи краплями в червону калюжу, гейби краплі крові з відрубаної голови; уривчастий і розмірений звук від падіння їх, мов цокання годинника, вторував хропінню п'яниць.
Маленький Мавр на Новому ринку продзвонив четверту годину. Шинкар, який спав, похиливши голову на схрещені руки, прокинувся, обвів допитливим поглядом кімнату й, побачивши, що гості більше нічого не п'ють і не їдять, гукнув слуг.
— Уже пізно,— сказав,— вимітайте всіх цих гультяїв і розпусниць разом із сміттям, вони ж більше не п'ють!
Служники махнули мітлами, хлюпнули на підлогу троє чи четверо відер води і, щедро сиплючи штурхани, менш як за п'ять хвилин очистили корчму, повиганявши всіх геть на вулицю.
XIII. Подвійний напад
Герцог де Валомбрез був з тих, хто не відступається ні в помсті, ні в любові. Якщо Сігоньяка він смертельно ненавидів, то до Ізабелли відчував ту шалену пристрасть, яку збуджує неприступність у людей пихатих і жорстоких, незвиклих до того, щоб їм опиралися. Покорити актрису — це було тепер найперше його прагнення, мета його життя; розбещений легкими любовними перемогами, що їх він здобував досі, герцог не міг пояснити цієї невдачі і часто, розмовляючи з кимось, на прогулянці чи за якимось ділом, у театрі чи в церкві, вдома чи при дворі, він раптом поринав у глибоку задуму, здивовано питаючи сам себе: "Як це так, що вона не любить мене?"