Малартик підійшов прямо до Лампурдового столу, підсунув собі табурет, сів навпроти свого друга, мовчки взяв повний келих, який мовби тільки й ждав його, і хильцем випив. Пив він не так, як Лампурд, по-іншому, але не менш успішно, доказом чого був його пурпуровий ніс. На кінець їхніх посиденьок у обох друзів була однакова кількість позначок крейдою на грифельній дошці корчмаря, і добрий батечко Бахус, сидячи верхи на бочці, усміхався і тому, й другому, як двом своїм поклонникам, хоча й різним, а проте однаково ревним. Один поспішав з богоміллям, другий розтягував його; а все одно воно відбувалося.
Знаючи вподобання товариша, Лампурд не раз наливав йому келих по самі вінця. Отож незабаром на столі появилася друга пляшка, і її спорожнили так же скоро, як і першу; потім — третя, яка протрималась довше й піддавалася вже не так легко. Після цього забіяки, щоб передихнути, закурили люльки й крізь туман, що зібрався над їхніми головами, почали пускати до стелі довгі завійки диму, схожі на ті димки над хатками, що їх малюють дітлахи на своїх підручниках і в шкільних зошитах. Кілька разів глибоко затягнувшись і випустивши дим, курці, мов боги, описані Гомером та Вергілієм, щезли серед хмари, в якій тільки ніс Малартика палав, наче розжарений метеор.
Окутані тією густою імлою, відокремлені від інших пияків, приятелі почали розмову, яка, певно, зашкодила б їм, коли б дійшла до вух стражників; на щастя, "Коронована редиска" була надійним місцем, жоден вивідач не наважився б проникнути в цей барліг, а коли б який поліцейський і ризикнув, то під ногами у нього одразу ж відкрилося б провалля, і сміливець опинився б у підземеллі. А звідти вже він міг би показатися на білий світ тільки посічений, як м'ясо на пиріг.
— Як іде діло? — тоном купця, котрий цікавиться цінами на крам, запитав Лампурд.— Настав мертвий сезон. Король живе в Сен-Жермені, і придворні там із ним. Це завдає шкоди нашому промислу; в Парижі нікого тепер не по* бачиш, окрім простих городян та всяких голодранців,
— І не кажи! — відповів Малартик.— Це просто неподобство. Раз увечері зупиняю я на Новому мості якогось гуляку, доволі пристойно одягненого, і до нього: "Гаманець або життя!"; він кидає мені гаманець, а там лише три чи чотири срібняки; і плащ, який лишився від нього, з простої саржі, позолота на галунах — фальшива. Не я, значить, обікрав, а мене обікрали. В картярні стрічаєш тільки лакеїв, канцеляристів та хлопчаків, які, поцупивши з батьківської шухляди кілька пістолів, приходять спробувати щастя. Роздаси два рази карти, кинеш тричі кості, і з ними все. Не хочеться й таланту марнувати заради такої мізерії! Люсинди, Дорімени, Сідалізи 13, звичайно такі жалісливі до хоробрих, відмовляються, хоч як їх лупцюєш, оплачувати рахунки, мовляв, нема двору — нема й банкетів та подарунків, доводиться віддавати під заставу свої наряди, щоб якось жити. Коли б не один старий ревнивий чоловік-рогоносець, який доручає мені бити коханців своєї жінки, то я б у цьому місяці не заробив і на воду, хоч ніяка бідність не примусила б мене пити її, бо навіть смерть з петлею на шиї мені стократ приємніша. Ніхто не замовив жодної засідки, жодного хоча б дріб'язкового викрадення чи найнікчемнішого вбивства. В який час ми живемо, господи! Ненависть слабне, злоба зникає, почуття помсти втрачається; люди забувають кривду, так само, як і добро; оміщанений вік знесилюється, звичаї стають такі нудотні, що мені просто гидко.
— Добрі часи минули,— докинув Жакмен Лампурд.— Раніше який-небудь вельможа, знаючи нашу хоробрість, узяв би нас на службу, й ми допомогли б у його секретних починаннях. А тепер доводиться мати діло бозна з ким. А проте й нині ще інколи трапляється удача.— І він забряжчав у кишені золотими монетами.
Малартик почув мелодійний дзенькіт, і очі йому загорілися дивним вогнем; проте одразу ж і погасли, знову стали байдужі: гроші товариша — річ недоторканна. Він тільки глибоко зітхнув, і те зітхання можна було б перекласти словами: "Щасливий же ти!"
— Я думаю,— вів далі Лампурд,— що незабаром зможу добути для тебе роботу; ти не лінивий, діла не боїшся, ладен миттю закачати рукава, коли треба, завдати удару шпагою чи пальнути з пістолета. Як людина ретельна, замовлення виконуєш вчасно, спритно уникаєш поліції. Мені аж дивно, що Фортуна жодного разу не зійшла зі свого колеса біля твоїх дверей; правда, ця потіпака, маючи звичайний для жінок поганий смак, обдаровує своїми милостями безліч усяких вітрогонів та шмаркачів на шкоду людям заслуженим. Почекаємо, коли вона, розпутниця, змилостивиться до тебе, а тим часом пиймо, поки не розмокнуть наші підошви.
Це безперечно дуже мудре філософське міркування не викликало у Жакменового товариша ні найменшого заперечення. Забіяки натоптали свої люльки, наповнили келихи й сиділи, спершись ліктями на стіл, як люди, котрі втішаються затишком і дуже не хочуть, аби хтось порушив їхній душевний спокій.
І все-таки його порушили. В другому кутку кімнати почулися збуджені голоси — гурт людей оточив там двох чоловіків, які бились об заклад, бо один із них не вірив у те, що твердив другий, а той брався на ділі довести, що він каже правду.
Гурт розступився. Малартик і Лампурд, увагу яких привернув цей гамір, побачили чоловіка середнього зросту, але, видно, дуже спритного і сильного, смаглявого, мов іспанський мавр, пов'язаного хусткою поверх волосся, в бурому розстебнутому плащі-дощовику, з-під якого виглядали шкуратяна куртка і коричневі штани, прикрашені по шву мідними гудзиками-дзвіночками. Талію його стягував широкий червоний вовняний пояс, за ним стирчала валенсійська наваха, довга, коли її розкласти, як шабля. Чоловік витягнув наваху, повернув кільце, кінцем пальця помацав вістря і, певно, задоволений перевіркою, сказав супротивникові:
— Я готовий.— Потім гортанним голосом прохрипів дивне ім'я — пияки з "Коронованої редиски" ще не чули його, але на цих сторінках вош> згадувалося вже не раз: — Чікіто! Чікіто!
На другий поклик худенька змарпіла дівчинка, що спала в темному ктку, вилізла з-під плаща, яким була так закутана, мовби то лежала купа ганчір'я, підійшла до Агостена, бо це був саме він, і, дивлячись на бандита великими променистими очима, ще яснішими від того, що їх оточували темні круги, озвалася поважним глибоким голосом, зовсім несподіваним для такої щуплявої постаті: